Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Злочинець, Аманді Хоуп"

Глава 32

- Бажаєте відчути на собі мою магію? - спитав Дракон, відійшовши від мене на кілька кроків, і я подивилася на нього з недовірою.

Що він намагається мені продемонструвати цим?

- Тоді, ловіть! - додав він, а я приготувалася "зловити" його магію.

Але… я чекала… чекала… і нічого не відбувалося.

Він що, знущається? Невже думає, що зможе мене провести таким трюком?

- Не смішно! - видала йому сумно і зібралася на вихід.

Проходячи повз Дракона, бічним зором помітила, що він не ворушиться. Застиг, як статуя, дивлячись на те місце, де я щойно стояла. Обличчя витяглося, погляд ошелешений, наче привида побачив.

Озирнулася теж, може й справді там привид, але нікого не помітивши, з цікавістю вдивилась у його очі.

Що з ним?

Щоправда, розгадувати загадку дива Чорного не було жодного бажання.

Згадавши про важливе, твердо промовила:

- Той чоловік, що тут був, справді мені як брат. Якщо ви завдасте йому шкоди, я ніколи не пробачу.

Він ніяк не відреагував на мої слова, але сподіваюсь почув. Вклонившись, вийшла.

Вибралася надвір і з подивом виявила, що світає. У приміщенні горіли свічки, тому незрозуміло було який час доби. А виявилося ранній ранок, пташки співають, віє свіжістю та прохолодою, перші промені пробиваються крізь крони дерев.

А де загубився вечір та ніч? Як це я все пропустила? Невже всю ніч лікувала і навіть не помітила? Чи ніч пролетіла в ту мить, коли я лежала на кушетці? З цією магією можна стати параноїком. Час просто зник. Згадую, що це наслідки цілительства.Якоїсь миті я знепритомніла, а коли прийшла до тями, здалося, що пройшла всього кілька хвилин, а мабуть, пролетіла ціла ніч. Потрібно буде гарненько розпитати лікаря, коли той прийде до тями, про всі наслідки.

Мене все ще трохи трусило від зустрічі з Його Високістю, ноги стали дерев'яними, ступала, наче не своїми.

Озирнулася на всі боки. Мірана, мабуть, давно пішла додому, та й ще спить. Щось мені страшнувато самій блукати палацом, але й повернутися не можна. Боюся, у нас із Драконом може зайти далі поцілунків. А я цього не хочу, точніше хочу, але зовсім не так. Не під впливом магії. Та й я дівчина пристойна, була принаймні до цього моменту. Нині вже глибоко в цьому сумніваюся.

Хоча, чого це на себе намовляю, у всьому принц винен. Як я можу бідна чинити опір його магії, таке мені не під силу. І не в мене відсутня моральність, а в деяких лускатих.

Хіба можна ось так от із живою людиною чинити?! Все ж таки жахлива в нього магія. Все життя так можна прожити і не знати, чи любиш ти його насправді, чи це лише магічна прихильність.

Так нудно на душі стало. Треба постаратися якомога рідше зустрічатися з цим типом.

Ось даремно я про нього подумала. З'явився, наче думки читав.

- Я проведу вас! - заявив безапеляційно, і першим пішов доріжкою через сад.

З побоюванням подивилася йому вслід. Дракон веде себе, ніби нічого не сталося. Або це тільки мені самій незручно, а для нього повсякденність? Як там Мірана казала: "За ним дівчата табунами".

Коли вперше в саду побачила, що він із якоюсь красунею цілується, мене теж його магією захопило. Знати б тоді, до чого наші стосунки дійдуть, поводилася б обережніше.

Пішла за ним, поки цей нестерпний принц не зник з поля зору. Навіть не обернувся жодного разу, міг би й потурбуватись: іду я за ним чи ні.

У мовчанні дісталися мого теперішнього будинку. Біля ганку він нарешті зупинився і таки зволів подивитися на мене.

Зробилося не по собі. Обняла себе за плечі, здригнувшись чи то від ранкової вогкості, чи то від його холодного погляду.

- Чому ти? – спитав зло.

– Що? - не зрозуміла я зовсім його питання.

Та тільки відповідь йому, здається, не була потрібна. Окинувши мене насамкінець байдужим поглядом, пішов, навіть не попрощавшись.

«Яка нетактовність!» - з образою подумала йому вслід і піднялася до себе.

У кімнаті закуталася в ковдру і згорнулася калачиком на ліжку, все ще знобило, від невгамовного бажання або від холоду.

 

Здається, тільки почала засинати, як перед очима з'явився сивий, скручений старий.

«Зірки… - прошипів він страшно-загробним пошепки. – Не брешуть… зірки… У твоїй долі бачу імператорський трон…»

Дідок захихотів, як божевільний, і картинка почала розпливатися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍