Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 31

У коридорі лунають веселі голоси. А я чомусь зволікаю. Нерви розхитані. Але зараз мені нема чого боятися, навіть цікаво поглянути на дитину Стаса.

Рішуче покидаю дитячу кімнату. Посеред коридору бачу молоденьку дівчину з каштановим волоссям, поряд з нею хлопчика. Стас стоїть поряд із моєю дочкою.

Малюк піднімає голову і… час зупиняється. Дивлюся в карі очі... і мене охоплює дивне бажання обійняти хлопчика. Син Стаса підкорив мене з першої секунди. Він його маленька копія, ті ж риси обличчя, той самий похмурий погляд з-під чорних брів. Тільки очі ще більші, величезні блискучі бурштини в пів-обличчя, чорні густі загнуті вії, пухкі губки і чорне волосся, що стирчить у різні боки.

- Доброго дня, я Андрій, - робить крок до мене і простягає маленьку ручку для рукостискання.

- Привіт, я Олена, - мій голос тремтить, усміхаюся, а в самої самотня сльозинка по щоці котиться.

Стискаю маленьку ручку і не хочу її випускати. Що це таке? Він же звичайна дитина, чому серце скаче як шалене, а горло охоплюють металеві обручі?

- У тебе дуже гарний будинок! – вигукує Ганночка.

- Сподобалася кімната? Тато тобі робив, - малюк дуже серйозний, зібраний. Немає в ньому дитячої легкості. Погляд дуже дорослий для його віку.

- Дуже! – а моя дочка – це ураган емоцій.

Тремчу, не можу відвести погляд від малюка.

- Це Зоя, няня Андрія, - Стас знайомить із жінкою. - Вона чудовий фахівець, і може подивитися за Ганною також. Завтра я покажу тобі садок, думаю, там зайцю сподобається.

Він уже все вирішив за нас. Сад, нянька… Що далі?

- Олено? – Андрій підходить до мене впритул, схиляє голову набік.

- Так…

- Ви приїхали, щоб подарувати мені братика? – серйозно так питає.

Я у ступорі. Ось вона дитяча безпосередність. Як відповісти, щоб не образити малюка. Ці карі очі дивляться так уважно. Точно батько і син, обоє своїм поглядом у душу пробираються.

- У тебе Ганна є, - відповідає за мене Стас.

Він теж розгублений, на обличчі здивування, одна емоція змінює іншу. Мружиться, вії здригаються, наче якийсь болючий спогад колючими шпильками встромився в нього.

- Ганна підходить, вона мені подобається, - так само серйозно заявляє малюк. - Але треба ще маленького братика.

- Звідки таке бажання? – сідаю навпочіпки, рука сама тягнеться до чорного, неслухняного волосся, гладжу малюка і в грудях щемить. Задихаюсь.

- Ми з татом самотні, - відповідає з сумом у голосі.

Діти розуміють набагато більше, ніж ми дорослі думаємо.

У мене болить серце, коле так, ніби зараз розірветься, а потім стискається в болісному спазмі, від жалю до цього чоловіка, який втратив кохану дружину, і малюка, що залишився без мами. У цей момент я розумію божевілля Стаса, небажання приймати факт загибелі Вікторії. Адже навіть якщо людини не стало… кохання… воно продовжує жити.

- Знаєш, - проводжу рукою по пухкій щічці, пальці тремтять, всередині мене лихоманить, - Якщо є потаємне бажання, і ти хочеш цього всім серцем, то воно неодмінно здійсниться.

- Я теж хочу братика, - вставляє свої п'ять копійок Ганночка.

І вона туди ж. Тільки познайомилися, і вже змовилися!

- Значить, ти згодна? - дивиться на мене допитливо, хитро примружився. Переводить погляд на Стаса, - Тату, Олена мені подобається.

- І ти мені, Дюша, - не стримую порив і притискаю його до себе. Вдихаю дитячий аромат і розчиняюсь у ньому. Так мені стає добре, теплота на серці розливається. З очей сльози річкою, і солодкі вони ці сльози. Не розумію, що зі мною твориться, але давно мене так емоції не накривали з головою.

- Ось і домовилися, - діловито робить висновок малюк.

- Ніколи його не бачила таким, - няня розводить руками.

Стас стоїть блідий, як полотно. І тільки очі судомно бігають, від мене до сина, Ганночки і назад.

- Дюша, покажи свою кімнату, проведи екскурсію Ганні, - видає сиплим голосом. - Зоя, прослідкуй.

Няня веде дітей, а мені чогось хочеться кричати, щоб не забирала. Що відбувається? Потрібно взяти себе в руки!

- Олено, відпочинь годинку… ні краще дві… Потім спускайся на кухню, пообідаємо і… - запинається, мотає головою, - Справ у нас багато…

Навіть не глянувши на мене, швидко спускається сходами. А я так і стою, дивлюся йому в спину, голова пульсує, у думках каша, і тільки серце вистукує радісний ритм.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍