Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Розділ 17

Висока стеля, великі вітражні вікна, численні стелажі та запах книг. Бібліотека виявилася саме такою, як я собі уявляла. Вона повністю передавала атмосферу імперського палацу, а для мене, можливо, й уособлювала її. Проходячи повз книжкову шафу, яка була висотою в півтора мого зросту, я вела рукою вздовж однієї з полиць, ледве торкаючись корінців книг. Приміщення було вельми просторе, але через величезні стелажі нагадувало лабіринт.

Неодноразово в книжкових рядах зустрічалися дірки - місця, де раніше знаходилися книги, які уряд Ізаріди визнав «рідкісними екземплярами» та вилучив. При погляді на ці прогалини щоразу з'являлося гірке й образливе почуття, здавалося, що саме тут міг бути потрібний мені фоліант.

Через кілька хвилин безглуздих блукань, я вийшла до місця для читання. Тут були розташовані чотири однакові столи з привареними до них лавками. Схожі досі використовували у бідних монастирських школах. Від цієї картини мою свідомість обтягла липка ностальгія, змусивши згадати власні роки навчання.

Три столи були порожніми, а на дальньому лежав стос книжок. Озирнувшись, щоб переконатися, що в бібліотеці я досі одна, підійшла ближче. Поволі опустилася на лаву і пробігла очима по назвах, що вигравіювали на корінцях.

Одна з книжок мене зацікавила. «Хроніка Східно-Ізарського краю» - золоті літери на синій шкіряній обкладинці. Руки самі потяглися вперед, і за хвилину я вже розглядала старі щільні сторінки. Ознайомилася зі змістом, потім із вступом, і пошкодувала, що в мене зовсім немає часу на вивчення цієї книги. Не втримавшись, перегорнула ще кілька сторінок і раптом зупинилася, спантеличено розглядаючи позначку на полях. Дві дивні рисочки привернули мою увагу. Задумливо провела по них подушечкою вказівного пальця, а потім помітила інші рисочки зверху над текстом. Вони не були намальовані чорнилом чи графітом, а просто видавлені в папері. Через пару сторінок натрапила на схожу позначку. Нові рисочки: тепер ліворуч від тексту одна та ще одна знизу. Вони знаходилися на різній висоті та відстані від краю. Хтось так робив собі помітки? Дивний спосіб.

Цієї миті збоку від мене щось майнуло. Я рефлекторно підвела голову і завмерла. Хлопчик із темними очима виглядав з-за дальнього стелажа, уважно спостерігаючи за моїми діями.

Повільно, намагаючись не робити різких рухів, я відклала книгу і підвелася на ноги. Зробила у бік дитини кілька невпевнених кроків. Мені вдалося наблизитися до нього на відстань кількох метрів. Дитина задерла голову і дивилася мені в обличчя.

- Хто ж ти такий? - спитала пошепки, вже не відчуваючи колишнього страху. - І чому ти мовчиш?

Хлопчик на мить опустив повіки, приховуючи темноокий погляд, а потім швидко розвернувся і кинувся тікати. Я пішла за ним, вже вловивши правила нашої взаємодії.

Варто було мені завернути за стелаж, і я відразу розгублено підібгала губи. Дитина зникла. За цей час він не зміг би дістатися кінця цієї довгої шафи, але все ж таки я побігла вперед. Опинившись у проході між книжковими стелажами, я знову побачила постать хлопчика. Він стояв у півоберту і чекав на мене. Лишень переконатися, що я йду слідом, і знову кинувся вперед.

Через деякий час блукань книжковим лабіринтом, я опинилась біля ще одного виходу з бібліотеки. Розгублено завмерла, оглядаючи сірі металеві двері з круглою ручкою. Вони виглядали такими незграбними й невідповідними до інтер'єру цього замку, що мені стало ніяково. Але кількох хвилин вистачило, щоб я наважилася і потягла ручку на себе. Двері піддалися не одразу, довелося докласти зусиль, але в результаті мені відкрився спуск у темряву.

Щаблі були кам'яними, стіни вузького коридорчика не були оброблені, виставляючи на огляд голий камінь, а всередині пахло вогкістю.

«Гвен» - прошелестів шепіт десь на межі уяви і реальності.

Довелося стиснути руки в кулаки, заплющити очі і дорахувати до десяти. Тільки після цього я запалила магічний світлячок і почала обережний спуск.

З кожним кроком усередині все наростало хвилювання. Від кожного шереху я здригалася, хоча розуміла, що це лише звуки камінців, які я випадково зачіпаю ногами, скидаючи вниз. Лякала і власна тінь, змушуючи постійно озиратися назад.

Незабаром сходи закінчились. Коридор несподівано виплюнув мене до величезного приміщення. Довелося підняти світлячка вище і додати яскравості, щоб розглянути місце, в якому я опинилася.

Найбільше це нагадувало печеру, яку хтось вирішив перетворити на власну купальню, бо у приміщенні був великий басейн. Нині він закономірно був порожній. Стіни, стеля та підлога, все в цій кімнаті було вкрите сірою глиною. Здавалося, що робітники зупинилися на середині ремонту та не встигли завершити свою роботу.

Нікого, крім мене, в приміщенні не було, і я трохи розслабилася. Підійшла ближче до басейну та зацікавлено присіла. Мою увагу привернули символи, які виявились видавлені у глині ​​по його контуру. Схилившись над ними, зазначила, що вони дуже схожі на ті, що малює Локайн.

Я неспішно пройшлася навколо басейну, розглядаючи написи, але знову не змогла їх розпізнати, хоча десь усередині ворухнулась дивна підозра.

Варто було мені почати плести заклинання для зняття відбитка, як на сходах почулися кроки. І були вони вже близько. Від несподіванки відскочила вбік і схвильовано озирнулася. Але у прямокутному приміщенні єдиним місцем, куди можна було сховатися, виявився басейн.

- Місис Лурі? - із вузького чорного проходу вийшов ще один охоронець особняка. Він був візуально менший і молодший за Кая, але такої ж спортивної статури та з уважним суворим поглядом.

- Це я, - сховала руки за спину і зробила спробу посміхнутися найневиннішою зі своїх усмішок. З нею я зазвичай виглядаю як блаженна, але зараз не час про це перейматися. Чоловік недовірливо оглянув мене, потім перевів погляд на басейн і повідомив:

- Вам не варто тут бути. Підземелля зараз не використовують, і ми не можемо гарантувати безпеку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍