Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Майже одразу Воїн запалив свічку і пішов спати – цього разу на нижній лаві. І я відчувала, що сьогодні йому теж ніяк не вдається заснути. Сама ж не змогла б при всьому бажанні. Спрага просто викручувала, мимоволі повертаючи до вчорашнього сну-марення. Тільки тоді все це відчував Енній, і я могла відгородитися від того, що відбувається. Зараз же опинилася у пастці, з якої не було виходу.

Знову з відчаєм закликала Володаря. Але він, як і раніше, не чув. І звинувачувати у всьому, що зі мною відбувалося, можна було лише себе. Мою впертість і самовпевненість, що заважали змиритися з неминучим.

Не знаю, яким дивом таки зморив сон. Це дало хоч невеликий перепочинок у моєму болісному катуванні.

Вранці ж все почалося знову. Тепер я вже навіть підвестися не могла. Скорчившись на ковдрі, до крові закушувала нижню губу, щоб не стогнати від болю.

Воїн міряв кроками приміщення, раз у раз кидаючи на мене похмурі погляди. Видно було, що йому нелегко дивитися на те, що зі мною відбувається. Напевно, думає про те, що прибити було б легше, щоб не мучилася.

Коли після чергового мого придушеного стогону, що прорвався назовні, він рішуче схопив кришку від бочки та арбалет і рушив до дверей, я закричала:

– Ні, Діор! Не треба! Вони тебе вб’ють!

– Я мушу хоч щось зробити, – процідив він і, не слухаючи подальших вмовлянь, завмер біля дверей.

Ривком прочинив, виставляючи вперед імпровізований щит, у який відразу з характерним звуком врізалися дві стріли. Кинувся назовні, чим змусив мене заволати від жаху. Я щосили прислухалася до звуків зовні, розуміючи, що навіть нічим допомогти не зможу. Свист стріл. Грізне гарчання перевертнів. Приглушене виття решти зграї, що поспішала на допомогу вартовим.

Діора не було досить довго. Цілих п’ять хвилин, що видалися вічністю. Потім він стрімко влетів назад у хатину і ледве встиг зачинити двері, в які знову встромилися стріли. З його губ вирвалася брудна лайка, видаючи всю безнадійність ситуації.

– Все добре, – вигукнула я, від пережитого навіть на якийсь момент забувши про спрагу. – Головне, що ти живий.

Він метнув на мене похмурий погляд і зчепив зуби, на вилицях заграли жовна. Потім рішуче покрокував до мене.

Я інстинктивно втиснулася в стіну, зі страхом дивлячись на нього. Невже вб’є?! І хоча я сама розуміла, що це найкращий вихід, і що воліла б померти швидко і безболісно від його руки, ніж від іклів перевертнів, стало дуже страшно. Можна скільки завгодно доводити собі, що готова померти, що так буде краще. Але коли смерть дійсно маячить перед очима, повертаються первісні інстинкти. І вмирати настільки не хочеться, що все всередині скручується в тугу грудку. Коштувало чималих зусиль не заплакати і не благати про помилування. Повторювала, як заклинання, що не повинна чинити опір. Якби у Діора був інший вихід, він би його знайшов. Тож треба змиритися.

Діор перетнув захисне коло і опустився поряд зі мною на ковдру. Зняв пов’язку з руки і полоснув по рані від уламка, що вже встигла трохи затягнутися. Розширеними очима я витріщилася на кров, що виступила на його шкірі. Насилу стримувалася, щоб не накинутися на неї. Що він творить?! Навіщо піддає мене таким тортурам?

– Пий, – глухо сказав Воїн, підносячи долоню до мого рота.

Я все ще не вірила до кінця в те, що відбувається. Дивилася поверх його руки в очі, що палали рішучістю, і очікувала, що він передумає.

– Ну ж бо! – майже грубо крикнув він.

А я з жалібним стогоном припала до цілющого для мене джерела.

Мене всю викручувало від бажання все нових і нових порцій крові. Я насилу утримувалася від того, щоб зробити ранку більшою, розірвавши її іклами. Кожен повільний і обережний ковток давався з зусиллями. Але я розуміла, що якщо дозволю внутрішньому звірові зірватися з ланцюга, не зможу вчасно зупинитися. Та й не можна надто сильно осушувати Діора. Усього кілька ковтків дозволять підтримати моє життя і не завдадуть сильної шкоди. Як би мені не хотілося більшого, я не маю піддаватися спразі.

І все ж таки як це важко… Кров Діора здавалася настільки смачною, несхожою на інші, що я коли-небудь куштувала. Від неї мене всю переповнювало тепло і ні з чим незрівнянне задоволення. Здавалося, що зараз я ніби проникаю йому в душу, а він дозволяє мені це.

Якоїсь миті виникли образи, що проносилися калейдоскопом перед очима. Коли таке саме відбувалося з жертвами в підземеллі, я ніколи навіть не намагалася вхопитися за них. Мені не були цікаві ті люди. Я сприймала їх лише як джерело їжі, нехай і на деякий час відчувала з ними майже інтимну близькість. Але варто було закінчити, як нічого не залишалося. Використані місткості – ось як я їх сприймала. З Діором все було інакше. Те, що я п’ю саме його кров, викликало всередині справжній трепет. Він наче дозволяв мені любити себе. Усього лише на коротку мить. Але яка ж ця мить була чудова!

Вхопилася за один з образів. І він одразу розвернувся переді мною яскравим спогадом. Таким реальним, таким живим!

Шестирічний хлопчик, який бігав по подвір’ю замку серед інших дітей. У їхніх руках дерев’яні мечі. Вони розігрують битву. Хлопчик захоплений грою. Його бурштинові очі світяться азартом бою. Зараз він очолює захисників замку, і йому подобається ця роль. Подобається вести за собою людей. Захищати добро та справедливість.