Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

за йолоп додумався залишати «мазераті» на вулиці? Але була друга ночі, собачий холод, і мені щось не спадають на думку безневинні причини, які б спонукали двох чоловіків зустрітися о такій годині на вулиці у Мейфері, де ніхто з них, наскільки нам відомо, не проживає.

— І не відомо, звідки вони прийшли і куди поділися потім?

— Ми майже цілком упевнені, що той, котрий так захопив свідомість Бристоу, той, що перед Лулиним падінням прямував до її будинку, зійшов з автобуса номер тридцять вісім на Вілтон-стріт об одинадцятій п’ятнадцять. Не відомо, що він робив наступні півтори години, поки не пройшов під камерою на Белламі-роуд. Він повернувся за десять хвилин після того, як Лендрі стрибнула, пробіг по Белламі-роуд і, мабуть, завернув на Велдон-стріт. Є зйомка камери спостереження з Теобалдс-роуд, де за двадцять хвилин з’являється дуже схожий чоловік — високий, чорний, у каптурі, обличчя затулене шарфом.

— Він у нічогенькій формі, якщо опинився на Теобалдс-роуд за двадцять хвилин,— прокоментував Страйк.— Це біля Клеркевеллу, так? Десь дві чи дві з половиною милі відстані. А на тротуарах була крига.

— Ну, не факт, що то він. Зйомка казна-яка. Бристоу вважає дуже підозрілим те, що він ховав обличчя, але тієї ночі було мінус десять — я сам пішов на роботу у балаклаві. Так чи так, немає значення, чи був він на Теобалдс-роуд, бо ніхто його так і не впізнав.

— А другий?

— Пробіг десь двісті ярдів по Галлівел-стріт, а куди подівся потім — не відомо.

— А коли прийшов — теж не відомо?

— Він міг прийти звідки завгодно. У нас більше немає записів з ним.

— Але ж у Лондоні десятки тисяч камер спостереження, так?

— Вони досі далеко не повсюдні. І камери нічого для нас не вирішують, якщо їх не обслуговують і не знімають дані. Камера на Гарриман-стріт не працювала, на Медоуфілд-роуд чи Гартлі-стріт камер узагалі немає. Ти, Страйку, такий самий, як усі: хочеш цивільних свобод, коли сказав жінці, що сидиш в офісі, а сам пішов до стрипклубу, але якщо хтось лізе тобі у вікно ванної, то подавай тобі цілодобове спостереження. Але це взаємовиключні речі.

— Я не прагну ні того, ні того,— озвався Страйк.— Я просто питаю про Бігуна номер два.

— Закутаний по самісінькі очі, як і його приятель; видно було тільки руки. На його місці, маючи на совісті «мазера-ті», я б спробував сховатися у пабі й вийти з натовпом інших людей. На Галлівел-стріт є заклад під назвою «Боджо», куди він міг зайти і загубитися серед пияків. Ми перевіряли,— додав Вордл, випереджуючи питання Страйка.— За відео ніхто його не впізнав.

Якусь мить вони пили мовчки.

— Навіть якщо ми б їх знайшли,— сказав Вордл, відставляючи кухоль,— то в найкращому разі почули б про її падіння від безпосередніх очевидців. У її квартирі не виявлено жодних слідів чужої ДНК. Там побували тільки ті, хто й мав.

— У Бристоу ці думки з’явилися не лише через дані з камер спостереження,— зазначив Страйк.— Він також спілкувався з Тенсі Бестиґі.

— Ані пари з вуст про цю кінчену Тенсі Бестиґі,— роздратувався Вордл.

— Доведеться згадати про неї, бо мій клієнт вважає, що вона каже правду.

— І далі вона своєї править? Досі не здалася? Чекай, я тобі зараз розповім, що ця місіс Бестиґі за фрукт.

— Кажи,— припросив Страйк, притискаючи кухоль з пивом до грудей.

— Ми з Карвером прибули на місце події десь за двадцять чи двадцять п’ять хвилин після того, як Лендрі поцілувалася з асфальтом. Патрульна поліція була вже там. Тенсі Бестиґі й досі була в істериці, коли ми її побачили, верзла казна-що, трусилася й верещала, мовляв, у будинку вбивця. За її словами, не спала вона о другій ночі через те, що вийшла попісяти, і якраз почула крики з квартири на два поверхи вище, а тоді повз вікно пролетіло тіло Лендрі. Тут треба зазначити, що в тій будівлі на вікнах потрійне скло чи щось таке. Вікна спеціально зроблені так, щоб опалення і кондиціювання не вилітали, а гамір з вулиці не влітав. Коли ми допитували Тенсі Бестиґі, під вікнами була сила-силенна поліційних машин і сусідів, але всередині про те можна було здогадатися хіба що з блакитних спалахів мигавок. Там було тихо, мов у довбаній піраміді. Я і кажу до неї: «Місіс Бестиґі, ви точно чули крики? Бо квартира досить-таки звуконепроникна». А вона стоїть на своєму. Каже, що Лендрі вигукнула щось типу «ах ти брехло проклятуще». Слухові галюцинації — ось як це зветься,— виснував Вордл.— І не таке почуєш, коли нюхнеш стільки коксу, що аж мізки через ніздрі крапають.

Він зробив ще один великий ковток зі свого кухля.

— Хай там як, ми довели, що вона нічого не могла чути. Бестиґі наступного дня переїхали до приятеля, щоб преса не діставала, і двоє наших зайшли до їхньої квартири, а третій з балкона Лендрі кричав мов різаний. Двоє з другого поверху й слова не почули з того, що він кричав,— і при тому були тверезі як скельце, та ще й спеціально слухали. Та поки ми доводили, що пані марить, місіс Бестиґі встигла обдзвонити половину Лондона і розпатякати, нібито є єдиним свідком убивства Лули Лендрі. Преса вже вчепилася за ту версію, бо сусіди чули, як хтось кричав, що в будинку чужий. Ми навіть удруге не встигли з Тенсі поговорити, а газети вже почали звинувачувати Евана Дафілда. Ми пояснили, що довели той факт, що вона нічого не могла чути, але вона не хотіла визнавати, що то виплід її уяви. Вона якраз перебувала на хвилі уваги, преса юрмилася в неї під дверима, мов та Тенсі раптом сама стала ожилою Лулою Лендрі. Тож вона просто заявила: «Ой, а я не казала? Я вікно відчинила. Авжеж, відчинила вікно, подихати свіжим повітрям».

Вордл презирливо засміявся.

— Надворі мінус, сніг валить.

— А вона була у спідньому, так?

— І на вигляд — мов вішалка, до якої приклеїли двійко пластикових мандаринів,— кивнув Вордл. Порівняння вийшло у нього так легко, що Страйк зрозумів — Вордл йому не першому це каже.— Гаразд, ми перевірили і цю версію, зняли відбитки — і нічого вона не відчиняла. Ні на засувках, ні поблизу жодних відбитків; прибиральниця все протерла вранці напередодні смерті Лендрі й після того не заходила. А коли ми прибули,