Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 32

Механізм завмирає. Адріан репетує не своїм голосом. А я дивлюсь на Каріну. Не можна відвести погляд, якщо я це зробив, я маю спостерігати за справою рук своїх до останнього.

Частка секунди поки летить клітка, жаль, біль, бажання змінити… власне життя перед очима, диявольський регіт татуся. Все змішується в пекельний отруйний коктейль, здається, не витримаю, не зможу.

Клітка завмирає за сантиметр від копій. Каріна кричить, її очі округляються, вона дивиться... не на мене... Щось шепоче, не можу розібрати.

Повертаю голову, біля кнопки Каріни стоїть Вадим. Рука зламана, ногу тягне за собою. Друга рука лежить на кнопці.

- Що ж у мене син такий бракований! – вигукує тарган. - Всі веселощі зіпсував!

- Покарай його, пупсику! – Адріана тупає ногою та театрально хмурить брови.

Лев дає вказівки своїй команді. Ми з Аркашею синхронно піднімаємося. Від нас толку мало, але ж не валятися без діла! З'явився шанс і треба боротися за нього.

Не встигаємо зробити й кількох кроків, як лунають постріли. Охорона падає. Біля входу стоїть Бодя з хлопцями.

Адріана істерично волає.

Ми з Аркашею підкрадаємося ззаду, валимо таргана на землю. Діємо напрочуд синхронно – ламаємо йому руки. І цей тарганячий вереск, його біль – це музика.

Вадим, шкутильгаючи, підходить до нас. Богдан і його люди розбираються з охороною, яка залишилася.

- Не прибийте його! - хрипить та заїжджає кулаком здорової руки своєму таткові в щелепу.

Ми ж з Аркашею вже ламаємо йому ноги. Так, всі на одного. І у всіх сверблять руки.

- Адріана тікає! – кричить Слава зі своєї клітки.

– Не втече, – упевнений голос Богдана.

Наступне що чую – несамовитий писк. У нього свої рахунки з колишньою нареченою. У минулому вона йому достатньо крови попила.

Лев уже скиглить. Він втратив весь блиск. В одну мить перетворився на розчавленого старого таргана. А ми не можемо зупинитися, продовжуємо його бити. Поки він не втрачає свідомість.

- Дякую, - киваю Бодьці.

Розумію, що якби він не прийшов, на нас чекав неминучий кінець.

А потім голова автоматично повертається до Карінки. Вона плаче, погляд спрямований у порожнечу. Наче вона нічого не помічає довкола. Її біль, мені здається саме ним просякнутий весь простір.

– Їх треба звільнити, – Адріан озвучує мої думки.

Говорити більше не можу, у мене ніби встромилися всі леза, які розташовані під клітками дівчат.

Продовжую дивитись на неї поки нас з Адріаном роз'єднують. Поки прибирають леза та опускають клітки, відкривають їх. Вереск таргана та його божевільної половинки.

- Добре, Нік. Але ти, Аркаша наче не дурень. Як попався? – Бодька посміхається.

- Відвали, - Адріан відмахується.

А потім... біжить до Карінки. Обіймає її та цілує в обидві щоки.

Не знаю чому, але мені хочеться прибити його в цей момент. Як він сміє до неї торкатися?

Вона обвиває його шию руками. Щось шепоче на вухо. Плаче. Потім бере його за руку та йде до нас.

- Вибач, Каріш… я хотів… – каже з надривом.

- Знаю, - схлипує.

На мене не дивиться. Плечі смикаються від ридання, бачу, з якою силою стискає руку Аркаші.

А далі… у мене щелепа ледь на підлогу не падає. Вона сідає навпочіпки та гладить Вадима по щоці.

- Що вони з тобою зробили! – кладе голову йому на плече. – Допоможіть моєму чоловікові!

- Все добре, Карін, - усміхається їй побитими губами.

Почуваюся зайвим. Облитим помиями. Ці двоє, невже знають один про одного? Хворі!

Чому так пече серце?! Мені все одно! Вона ніхто для мене! Повторюю як заклинання.

Аркаша залишає голубків. І прямує до Славки.

Зупиняється навпроти неї. Вони довго дивляться одне на одного.

- Слав... я...

Вона хитає головою.

- Нічого не кажи. Ти навіть ні на мить не задумався, - посміхається. Відчуваю гіркоту її посмішки. - Зникни з мого життя, Адріане, - проходить повз нього та прямує до мене.

Вдаряє кілька разів таргана. Вкладає усю силу.

Потім сідає коло мене. Зітхає.

- Ти реально бився за неї, Нік? – Богдан крутить пальцем біля скроні. – Там не було кого рятувати.

Поволі підводжуся на ноги. Невідривно дивлюсь на Богдана. Даю йому в ніс.

Він посміхається. Витирає кров.

- У мене був борг, Нік. Я його віддав. Але надалі зникни. Розчинись. Забудь про дочку. Ти мало не підставив всіх. Ти ходяча неприємність. Мені страшно за твого сина. Ще й через цю, - зневажливий кивок на Славу, - З головою остаточно перестав дружити.

- Так вгамувалися! Ще не вистачало один одного повбивати! - подає голос Вадим. - Нам треба вибиратися та прийняти рішення, що робити з цими ...

- Татусю, врятуй мене! Я тебе люблю! Я не хотіла! – кричить Адріана. Миттєво змінює маску.

- Ти мені не дочка, Адріано, - каже Аркаша.

- А хто?! А? Вона? То вона ніхто! Жебрачка! Бродяжка! Я твоя доця! - волає. Чує, що пахне розправою.

- Карина нехай не по крові, але ближче за неї в мене нікого немає. Вона моя дочка! Не ти, Адріано!

Дочка? Чого?

Не встигаю про це подумати. Як Слава затикає Адріані рот ганчіркою. Далі ми одноголосно вирішуємо долю таргана та його п'явки. Я побоювався, що Аркаша буде проти. Але він мовчав, іноді поглядаючи на Славу.

Ми підірвали вхід до печери. І залишили «закоханих» доживати свій вік у своєрідній в'язниці. Історія із Левом закрита. Тільки не відчуваю радості. Моя битва ще попереду. І боротися мені доведеться з тими... з ким сьогодні бився пліч-о-пліч...

- Що означає дочка? – питаю Аркашу, коли ми йдемо до Богданових машин.

- Я знайшов її у місті, сиділа на узбіччі. Їй не було куди піти. Побачив і все, зрозумів, що ніколи і нікому на дозволю її образити. Вона стала мені ближче за рідну дочку. І за неї, я готовий вбивати, - каже, дивлячись мені у вічі. - І ти маєш рацію, Ворон. Я тоді збрехав. Не твоя це дитина. Ти не можеш бути причетний до чогось прекрасного. Ти несеш лише руйнування та біль.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍