Читати книгу - "Пазл"

вас пройти?

Гаель Мокі заговорив перший:

— Я живу неподалік від Гавра. Працюю кур’єром, доставляю електроніку і всяке таке. Три чи чотири дні тому я повертаюсь додому звичними путівцями і там, посеред глушини, зустрічаю на узбіччі якогось типа, у якого зламалась машина. Я ніколи не зупиняюсь, коли бачу автостоперів,— хтозна, що може статися. Але, на моє нещастя, я пробив колесо за триста чи чотириста метрів від нього. Цвях повністю увійшов у шину, наче випадково. Аж тут я усвідомлюю, що запасного колеса у мене немає. Воно зник­ло. Ось так вони увірвались у моє життя. За допомогою того бісового цвяха. Вони, «Параноя»… Слово за слово, і через того типа з поламаною тачкою я опинився з кілограмом кокаїну, який я мусив сховати у себе вдома. Можеш уявити?

— Справжній кокаїн?

— Ні, звичайне борошно, але про це я дізнався лише в кінці. Через два дні цілковитого пекла я опинився на парковці транспортної компанії «Рефрижерум», змушений доставити цей порошок, якщо не хочу, щоб мене прикінчила і закопала десь у лісі банда буйних психів. Коли з’явився Гадес і все мені пояснив, я його ледь не задушив.

Він знизав своїми широкими квадратними плечима.

— А ти? Поясни.

Ілан підкорився правилам гри. Лист, призначена зустріч у квартирі, труп, втеча з Хлоєю, іншою учасницею… От тільки, розповідаючи, він відчував, як його знову стрімко охоплює тривога. Гаель Мокі насилу вибрався зі свого місця — у простір між спинкою стільця та прикрученим до підлоги столом якраз поміщалась людина його статури — і відкрутив кран. Він зробив дуже сильний напір води і підкликав Ілана до себе.

— У кутку камера, не дивись туди зараз,— сказав він зовсім тихо.— Ми маємо справу з потужною мережею, надзвичайно добре організованою. Персонал, урядове майно, як-от поліційні машини, доступ до персональних даних, шпигуни на найсекретніших форумах. Вони знають твій розмір взуття, одягу, мають доступ до важливих документів.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Поки що я нічого не знаю, подивимось. Але, на мою думку, за цим усім стоїть не просто гра. Хто б зміг реквізувати таку лікарню, хай навіть закинуту, або відремонтувати цю частину, щоб у ній можна було жити? Вода, електрика, усе це матеріальне забезпечення, це коштує шалених бабок. А погодься, бабки зараз на дорозі не валяються. Можливо, ми маємо справу з новим телевізійним реаліті-шоу і вони продадуть права сорока країнам? Або ж десяток анонімних мультимільярдерів цієї митї дивляться на нас і роблять ставки?

Ідучи до столу, щоб сісти, Ілан помітив камеру і попросив Гайгекса розповісти про свій досвід. Але тип у квадратних окулярах схрестив руки, нічого не відповівши.

— Мені він теж нічого не схотів говорити,— кинув Мокі, закручуючи кран.— Мабуть, соромно розповідати.

«Bull» витягнув з кишені цигарку, понюхав її.

— Принаймні в мене ще залишається кілька цигарок. Скажіть, ви двоє, чи знаєте, чому закрили цю лікарню?

Зі входу пролунав голос, що відповів:

— Напевно, проблеми з баблом. Але хай там як, тут потрібно було провести серйозну дезінфекцію, якщо сюди хочуть і надалі пускати людей. Бо ця лікарня — ще та гидота.

Голос належав типу, якого Ілан зустрів у душовій: Фредеріку Ябловські. На ньому були білі штани і довга біла сорочка, одягнута зверху на светр. Він підійшов до Мокі із сіруватим уламком у руці і помахав ним перед його обличчям.

— Крокідоліт[13]. Його масово використовували в сорокових роках через його вогнетривкість та довговічність. Це жахлива гидота, і ця будівля нашпигована нею до «мозку кісток».

Він поклав його під носом у Мокі.

— Цілком можливо, що пил цього азбесту вже осів глибоко в твоїх легенях, красунчику, і через кілька років спричинить появу маленьких гарненьких ракових клітин, які подбають про те, аби повністю зжерти тебе зсередини.

Мокі грубо відштовхнув його руку.

— Прибери це від мого носа, будь ласка!

Посміхнувшись, Ябловські кинув шматок до смітника і, своєю чергою, оглянув приміщення. Він вказав на кавоварку.

— Зробиш мені міцної кави?

— Це буде непросто, тут немає ні їжі, ні напоїв. Підозрюю, потрібно дочекатись початку гри, щоб розгадати цю таємницю.

Гайгекс відліпився від стіни і підійшов до Ябловські, що стояв біля холодильників. Він гриз нігті, наче кролик морк­вину.

— Чому костюми лікарів у вас, а не у нас? — запитав він.

У Ябловські було коротке каштанове волосся, зачесане назад, гострі риси обличчя, наче витесані з каменю, і доволі спортивна статура.

— У моїй шафі повно таких халатів. Я завалив навчання на медичному — напевно, це данина пам’яті.

Нащупуючи щось у правій кишені, він сів.

— Я не знаю, чому цей костюм дістався мені, а не вам. Можливо, одні гратимуть лікарів, а інші психів. І, щиро кажучи, моя роль мені подобається більше.

Ілан намагався приховати занепокоєння. Лікарі і пацієнти у психлікарні. Єдиний натяк на ієрархію — це костюми, і якщо доведеться об’єднуватись у команди, то він уже не уявляв себе в одній команді з людьми на кшталт Мокі та Гайгекса. Суто інтуїтивно.

Раптом із коридору почувся сильний стукіт. Ілан підвівся з-за столу і поспішив туди. Решта пішли за ним. Звук лунав з однієї з кімнат.

— Хтось може мене випустити? — промовив голос.

Майже тієї ж миті зі своєї кімнати вийшла Хлоя. На ній був лікарський халат.

Вони мовчки переглянулись, кивнувши головою на знак вітання. Вона підійшла до Ілана.

— Ти в нормі?

— Ну, таке… Ти бачила записку під подушкою?

Вона стурбовано кивнула.

— Ти знаєш, навіщо ці костюми? — спитав Ілан.

— Напевно для того, щоб створити відповідну атмо­сферу.

Фредерік Ябловські вийшов уперед і з легкою усмішкою на губах звернувся до гравця, замкненого в кімнаті.

— Якісь проблеми?

— Де цей чортів ключ? — промовив голос.

Високий брюнет відійшов трохи назад і подивився на Хлою з Іланом.

— Ти диви, пацієнт подружився з лікарем? З ким маю честь розмовляти?

— Хлоя Сандерс. Ми з Іланом граємо разом.

Ябловські не припиняв усміхатися.

— Не знав, що «Параноя» запрошує до участі команди, це завжди створює сприятливі умови для шахрайства. Гаразд… Нехай собі кричить, повертаймося на кухню, спокійно потеревенимо, поки не почались бойові дії.

Мокі підійшов до дверей.

— Ключ має бути в кишені або підкладці одного з костюмів, що висять у шафі.

— Дякую,— відповів голос.

Ябловські стиснув ззаду його плече.

— Необов’язково було казати йому. Поки я говорю з тобою люб’язно, але не забувай: це змагання.

— І що? Це виключає чесну гру?

— Триста тисяч євро виключають усе, хлопче. Сім учасників краще, ніж вісім, якщо ти розумієш, про що я.

Нарешті двері відімкнув доволі вродливий чоловік років тридцяти. Оголений торс, волохаті груди, біляве волосся зібране в хвіст — схожий на серфінгіста.

— Нарешті,— сказав він.— Хто підказав мені, як вийти?

Мокі підняв руку.

— Я.

— Дякую за допомогу, завдяки цьому я не втратив час на пошуки.

Він указав пальцем на Ябловські.

— А ти не корч із себе крутого.

Він