Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

яке включає альфа-частинки, бета-частинки, а також нейтрони, у рентгенах, мілірентгенах (0,001 рентгена) і мікрорентгенах (0,001 мілірентгена) не вимірюються, однак ця одиниця все одно сформувала чітке уявлення про загальні рівні радіаційного випромінювання. Максимальне значення дозиметрів, які мали Дятлов і його люди, дорівнювало 1000 мікрорентгенів за секунду, або 3,6 рентгена за годину. Як показували прилади, в одній частині диспетчерської рівень радіації становив 800 мікрорентгенів за секунду, тоді як в іншій показники зашкалювали. Працівники зробили припущення, що загалом рівень радіації може становити до 5 рентгенів за годину. Допустимий максимум для операторів — 25 рентгенів. Анатолій Дятлов і його колеги вирішили, що протягом кількох годин нічого не станеться. Урешті-решт, виникла екстрена ситуація.

Утім, якщо ситуацію на пульті управління усе ж можна було назвати терпимою, то рівні радіації на вулиці мали бути екстремальними. Люди навколо Дятлова, які наважилися вийти звідти на тривалий час, тепер відчували запаморочення; їхня шкіра стала темнішою, а головний біль посилювався — ознаки променевої хвороби. Найбільш оптимальне рішенням було якогомога швидше евакуювати постраждалих подалі від джерела радіації. Дятлов наказав усім, хто не числився у складі змінної бригади, залишити приміщення. Стосувалося це й інженерів-стажистів Кудрявцева і Проскурякова. Анатолій Дятлов також не бачив потреби залишатися на місці Леонідові Топтунову та Ігореві Кіршенбауму, операторам зміни Акімова. Він сказав їм перейти в 3-й енергоблок. Окрім того, для запобігання проникненню радіації в приміщення Дятлов наказав відключити систему вентиляції 4-го блока і запустити на повну потужність вентиляцію в 3-му. Тоді це рішення могло здатися слушним, та насправді ж Дятлов лише збільшив надходження радіоактивного повітря з вулиці, де воно було значно забрудненішим, аніж повітря у приміщенні 3-го енергоблока.

Майже всіх працівників, які відразу після вибуху вважалися зниклими безвісти, вже знайшли. Усіх, окрім Валерія Ходемчука, оператора головного циркуляційного насоса, який заступив на зміну тієї ночі. Частину реакторного цеху на рівні +10, де працював Валерій, було зруйновано. Разом із двома іншими інженерами Дятлов зробив чергову спробу відшукати Ходемчука. Вони дісталися входу в реакторне відділення, але знову далеко не пройшли: бетонна стеля рухнула, а двері кімнати операторів завалив пошкоджений кран. З прорваної на одному з поверхів вище труби стікала вода. Валерій Перевозченко, начальник зміни реакторного відділення, який супроводжував Дятлова, видерся до дверей операторської, однак відчинити їх не зміг. Він крикнув через стіну, але відповіді не почув. Промоклий від стікаючої води, Перевозченко був змушений повернутися. Цей «радіоактивний душ» коштував йому життя.

Саме тоді погіршилося самопочуття й Анатолія Дятлова. Його нудило і він насилу тримався на ногах. Уже потім лікарі оцінять отриману ним дозу іонізуючого випромінюваня як таку, що перевищуала допустиму норму в тринадцять разів. Люди з подібним рівнем біологічного руйнування зазвичай не жили довше ніж шість днів. Дятлов мав припинити боротьбу за реактор. Як згодом писав Анатолій у своїх мемуарах, він знав, що реактор уже було втрачено, однак сказати це вголос йому бракувало сміливості. На його думку, все було зрозуміло без слів: і Акімов, досвідчений інженер, безумовно, знав про наслідки переривання подання води в реактор. Та Олександр Акімов теж відмовлявся визнавати, що реактор було зруйновано. Він продовжував перекачувати воду. Деякі свідки стверджують, що чули, як Дятлов особисто наказав робити саме це. Імовірно, Анатолій Дятлов сам не міг прийти до єдиної думки: з одного боку, він усвідомлював — сенсу продовжувати качати воду не було, але, з другого, просто не мав кращого рішення. Постачання води давало хоч якусь надуману надію. Дзвінок від Віктора Брюханов пролунав тоді, коли Дятлов вирішив, що, зі свого боку, зробив усе можливе. Директор хотів бачити Анатолія у підземному бункері. Дятлов покинув 4-й енергоблок приблизно о четвертій ранку. Олександр Акімов залишався на місці — його зміна ще не закінчилася.

*

«Що сталося?» — перше питання, яке Брюханов поставив Дятлову, коли заступник головного інженера прибув. Та Анатолій лише розвів руками — він не знав. Сергію Парашину, секретарю парткому станції, який сидів поруч з Віктором Брюхановим, Дятлов сказав: «Я не можу нічого зрозуміти». Рівень потужності, як пояснював інженер, різко зріс перед вибухом, а з керуючими стержнями, які зупинилися в проміжному положенні, щось трапилось. Дятлов надав директорові записи комп’ютера про поведінку обладнання 4-го енергоблока, але Брюханов, забравши записи, розмову продовжувати не хотів. Самопочуття Дятлова залишало бажати кращого: він був блідим і майже на межі блювання. Після розмови з Брюхановим і Парашиним Анатолій вибіг з бункера, де його миттєво забрала карета швидкої.

Водночас у бункері всі працювали заради однієї цілі — відновити постачання води в 4-й реактор. Дятлов знав, що реактор вибухнув, але промовчав про це у розмові з керівництвом. «У бункері перебувало близько 30–40 чоловік. Гамір не припинявся: кожен намагався зв’язатися по телефону із своїм відділенням», — згадував Парашин, 39-річний інженер-ядерник в окулярах, який керував парткомом станції. Оскільки Брюханов був зайнятий, відповідаючи на безконечні дзвінки з Києва і Москви, Парашин узяв на себе роль кризового менеджера: він розмовляв з людьми, які спускалися в бункер, пропонував можливі рішення і давав рекомендації безпосередньо директорові, які Віктор Брюханов радо виконував.

Утім, ще за кілька годин до приходу в бункер Дятлова Брюханов, і досі не розуміючи, що відбувається в 4-му енергоблоці, відправив розвідати ситуацію Анатолія Ситнікова, ще одного заступника головного інженера, і Володимира Чугунова, начальника 1-го енергоблока. Раніше вони працювали в 4-му блоці, а тому знали будівлю краще за інших. «Треба їх відправляти: ніхто краще за них не зможе зрозуміти ситуацію і допомігти Дятлову», — висловив свою думку Парашин. Брюханов погодився. Перед Ситніковим і Чугуновим поставили основне завдання — оцінити ситуацію і переконатися, що система аварійного охолодження реактора працює. Інженери оглянули напівзруйнований блок: вибух розніс більшу його частину, а рівні радіації були високими. Хоча якою саме мірою, вони не знали, — дозиметри з діапазоном у 1000 мікрорентгенів за секунду тут були безпорадні. Ситніков бачив графітні блоки і фрагменти розпечених паливних стержнів, що валялися довкола. Він піднявся на дах реакторного відділення і оглянув зруйнований реактор. Це коштувало йому здоров’я і життя. «Думаю, реактор зруйнований, — сказав Ситніков одному з колег-інженерів кілька годин потому. — Він палає. Важко повірити, але це так».

Утім, Ситніков і Чугунов продовжували виконувати те, що їм доручили. Вони спробували відкрити клапани для подання води в реактор. Тоді Ситніков уже розумів (хоча й відмовлявся собі вірити) — реактор зруйновано. Завдання було нездійсненним: клапани закрутили занадто щільно. Двоє інженерів, змучені і вже із запамороченням від радіаційного отруєння, потребували