Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

Чека. Але ми вирішили, що Москва повинна знати про ці факти. Система політичних комісарів, загальна неспроможність більшовиків, паралітичний вплив державного апарату зробили майже неможливою нашу конструктивну роботу в Басейні. Це була гнітюча невдача»[590].

Інші повідомлення подають ту саму гнітючу картину[591]. Троцький, відомий своїм жорстким і авторитарним стилем керівництва, пройнявся симпатією до шахтарів після поїздки в Донбас у листопаді і грудні 1920 року. Він послав телеграму Леніну 19 листопада: «Становище Донбасу украй важке. Робітники голодують, одягу немає. Незважаючи на революційно-радянський настрій, страйки спалахують там і тут. Доводиться дивуватися тому, що робітники взагалі працюють»[592].

У Донбасі перехід від «воєнного комунізму» громадянської війни до ринкового непу виявився дуже болісним процесом і для робітників, і для Москви. Як писав Троцький, страйки з вимогами підвищити платню, забезпечити одягом і харчами затопили Донбас[593]. Багато робітників не могли працювати просто тому, що в них не було взуття чи одягу, або і того, і того[594]. Щоб ослабити «контрреволюцію» в країні і компенсувати нестачу робочої сили, органи Чека брали куркулів заручниками і примушували їх працювати на шахтах[595]. Із 1920 р. на копальнях почали створювати «концентраційні табори» і для порушників дисципліни, і для злочинців і політв’язнів[596]. І хоча кінець війни приніс мир, цей мир виявився нестійким. Тому не дивно, що в пам’яті радянських громадян, які в 1920-х роках були дітьми, ці часи пов’язані більше з голодом, стражданнями й гіркотою, а не з задоволенням[597].

Москва надавала Донбасу досить значну матеріальну допомогу. Але оскільки вся країна перебувала в глибокій економічній кризі, ця допомога не могла полегшити скрутного становища Донбасу. Намагаючись удосконалити систему, влада засипала робітників політичними доносами, звинувачувала їх у контрреволюційному мисленні. Про це йшлося не лише в публічних заявах, а й у численних таємних рапортах Чека. Наприклад, у рапорті Чека Донецької губернії за червень 1920 р. йшлося про продуктові страйки в Юзівці та в інших місцях і стверджувалося, що робітниками керували «шкурні питання», що робітники продемонстрували тільки свою «несвідомість і політичну неосвіченість»[598]. В іншому рапорті Чека за вересень 1920 р. повідомлено, що робітники вимагали лише взуття, одягу і харчів і що їм бракує «свідомості» тоді, коли вся країна страждає від економічної руїни. Отже, за висновком таємної поліції, ці вимоги йшли від «темних осіб» з антирадянськими поглядами, які проникли в середовище робітничого класу[599].

З другого боку, у цілком відмінному «суворо секретному» (на відміну від просто «секретного») рапорті Чека за грудень робітничі страйки пояснено нестачею харчів, одягу і взуття, повідомлено про обурення серед населення загалом, наведено слова людей, які скаржилися, що «ми раніше були забиті буржуями, а тепер радянська влада виїжджає на нас... а діти буржуїв і самі буржуї пробралися в установи і розкошують, як і раніше... а вони, що б’ються за свободу, батьки і брати, загинули в боях з контрреволюцією, голодні і холодні»[600]. Доступ до такого відвертого рапорту був обмежений навіть серед «цілком таємних» документів.

Хай там як, проблему політичної мотивації робітників, які жили в таких умовах, збагнути нелегко. Тривога, яку викликали «підозрілі люди», почасти була породжена усвідомленням того, що Донбас історично надавав притулок різним утікачам. У роки громадянської війни багатьох куркулів та інших, у кого були причини тікати від більшовицької влади в різних реґіонах країни, підозрювали у втечі на Донбас[601]. Крім того, 1917 р. Донбас був опорою соціалістів-революціонерів (есерів) і меншовиків, і в Чека були підозри, що їхній вплив зберіг свою силу[602]. Важко визначити, наскільки сильними були ці політичні партії. Таємна поліція уважно стежила за цими та іншими небільшовицькими угрупованнями. У своєму рапорті за липень 1920 р. таємна поліція подала дані, що в Юзівці було тридцять п’ять меншовиків і назвала імена всіх активістів. В Алчевську була організація боротьбистів (відгалуження партії українських есерів, багато яких 1920 року перейшли на бік більшовиків), що нараховувала тридцять одного члена, майже всі — шахтарі. В Чистяковому було тридцять два есери, дванадцять правих і двадцять лівих[603]. Згідно з іншими рапортами, багато есерів і меншовиків заповзли до партії більшовиків. Наприклад, Єнакієвський комітет більшовицької партії складався «майже повністю з есерів»[604]. Таємна поліція застосовувала різні репресивні методи до всіх небільшовицьких партій[605]. Меншовиків, таким чином, загнали в підпілля, та їхній вплив ще досить добре відчувався в Донбасі в 1920-х рр.[606].

Виклик більшовицькій владі йшов і з середовища самої партії. Так звана демократична центристська фракція української комуністичної партії, що критично сприймала відсутність у партійного керівництва турботи про демократичні принципи, була досить сильною, щоб забалотувати прихильників Москви і Леніна на четвертій партконференції в березні 1920 р.[607]. З двадцяти чотирьох делеґатів від Донбасу двадцять один проголосував проти принципу одноосібного керування в промисловості, який обстоював Ленін, і висловився за колективне керування[608]. Інша фракція, «Робітнича опозиція», яка так само дбала про демократію і захист інтересів робітників, теж мала значний вплив у Донбасі в 1920–1921 рр. Наприклад, у лютому 1921 р. в партійній організації Юзівки було сорок п’ять прибічників Леніна, вісімнадцять — «Робітничої опозиції», і сім — демократичних центристів. Деякі страйки організовували ці розкольники[609].

Очевидний брак політичних симпатій у донбаських робітників вправляв у відчай усі партії. Іван Майстренко, якого тоді послали на Донбас укапісти (комуністичне ліве крило Української соціал-демократичної партії, яке 1925 р. стало частиною більшовицької), залишив такі свої враження: укапісти, здається, мали більшу підтримку серед донбаських робітників, аніж більшовики. Проте ті робітники, які підтримували українських комуністів, не мали ніякого відчуття національних проблем. Вони просто хотіли побачити, як українські комуністи покращать їхнє життя, вони думали: «Ну, якщо нічого не виходить зі всеросійською партією (більшовиків), спробуймо з українською»[610].

Насправді було чимало ознак, які провіщали тривоги і клопіт панівній (всеросійській) партії. У Несвєтаї, у східному Донбасі, преса повідомляла, що робітники вважають, що партія стала закритою кастою і рядові робітники, шахтарі і взагалі «чесні трудівники» незадоволені. Дії місцевих комуністів були такі, що партія здавалася лише засобом досягнення добробуту, недарма деякі старі шахтарі заявляли: «Набридло працювати, хочу записатися в партію комуністів»[611].

Із закінченням громадянської війни настав суворий голод, який виник внаслідок того, що економіка була зруйнована, радянська влада конфіскувала зерно, сталася посуха. Найсильніше голод ударив по Волзькому басейну, проте тяжко постраждала і велика частина України, зокрема Донбас. За словами одного свідка, Н. М. Бородіна, маленького