Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

колесам перед круглими, а також колесам з бар’єрами перед колесами без них. Тварини демонструють у бігових колесах дивовижну координацію й акробатичні навички. Як діти у скейт-парку, вони «дозволяють неодноразово переносити себе на верхівку колеса вперед і назад, бігають по зовнішній поверхні колеса або ж угорі, зовні колеса, балансуючи на хвості».

В огляді 1997 року К. М. Шервін розмірковував про притаманні біговим колесам підкріплювальні властивості:

Тривимірність бігу в колесі може чинити на тварин підкріплювальну дію. Під час бігу в колесі тварина відчуває раптові зміни швидкості й напрямку руху, частково обумовлені екзогенними силами: моментом обертання й інерцією колеса. Цей досвід може бути підкріплювальним, подібно до того, як (деякі!) люди насолоджуються атракціонами на ярмарках, особливо рухом у вертикальній площині... Подібні зміни руху тварини навряд чи можуть пережити у природних умовах...

Йоганна Меєр та Юрій Робберс з Медичного центру Лейденського університету в Нідерландах розташували одне бігове колесо у міському районі, де живуть дикі миші, а інше – в дюнах, недоступних широкому загалу. Поблизу вони встановили відеокамери, щоб фільмувати кожну тварину, котра відвідає клітку протягом двох років. Зрештою дослідники виявили сотні прикладів того, що тварини використовували бігові колеса. «Спостереження показали, що дикі миші бігали у колесах цілий рік: у зеленій міській зоні тварини неухильно збільшували кількість бігу наприкінці весни й найбільше бігали влітку, а в дюнах кількість бігу збільшувалася від середини до кінця літа й досягала максимуму наприкінці осені».[127] Колесо використовували не лише дикі миші, а й землерийки, щури, равлики, слимаки й жаби. Здебільшого тварини застосовували колесо навмисно й цілеспрямовано. Автори дослідження дійшли висновку: «Біг у колесі може сприйматися як заохочення навіть за відсутності відповідної винагороди у вигляді їжі, що вказує на значення мотиваційних систем, не пов’язаних із пошуками корму».

Відомий експеримент Брюса Александера «Парк щурів» став метафорою значення соціально-культурних чинників у формуванні залежності. Александер стверджує, що загострення проблеми залежності у сучасному суспільстві – це наслідок соціальної кризи, і я згодна з ним. Однак він приділяє занадто мало уваги широкому розповсюдженню надзвичайно дієвих продуктів, що стимулюють вироблення великої кількості дофаміну, а також нашій культурі споживацтва. Існує безліч людських еквівалентів бігового колеса. Парк щурів став парком розваг для щурів.

Екстремальні види спорту (стрибки з парашутом, кайтсерфінг, дельтапланеризм, гірськолижний спорт, сноубординг, каякінг, льодолазіння, катання на гірських велосипедах, плавання в каньйонах, банджіджампінг, бейсджампінг, польоти у костюмі-крилі) з величезною силою і швидкістю тиснуть на той бік терезів, де розташований біль. Сильний біль та (або) страх у поєднанні зі сплеском адреналіну – це сильнодійний наркотик. Науковці довели, що один лише стрес може збільшити вироблення дофаміну у шляху винагороди мозку й спричинити у мозку ті самі зміни, що й під впливом адиктивних наркотиків на кшталт кокаїну й метамфетаміну.[128]

Подібно до того як багаторазовий вплив приємних подразників робить нас толерантними до них, у нас виникає толерантність й до больових подразників, котрі переналаштовують наш мозок на біль. Під час досліджень за участю парашутистів та учасників контрольної групи (веслярів) було встановлено, що парашутисти, які здійснюють багато стрибків з парашутом, протягом решти життя частіше відчувають ангедонію (відсутність радості). Автори дослідження написали про це так: «Стрибки з парашутом мають дещо спільне з адиктивною поведінкою, а часте переживання „природного кайфу“ пов’язане з ангедонією».[129] Я б не назвала стрибки з літака на висоті 4 тисячі метрів «природним кайфом», однак погоджуюся із загальним висновком авторів дослідження: стрибки з парашутом можуть спричинити залежність, а постійні заняття парашутизмом здатні викликати стійку дисфорію.

Синдром перетренованості – це добре описаний, але погано вивчений стан спортсменів з видів спорту, що вимагають витривалості. Ці спортсмени тренуються настільки багато, що настає момент, коли фізичні вправи більше не приводять до вироблення ендорфінів у такій великій кількості, як раніше.[130] Натомість після тренування вони відчувають спустошення й дисфорію, немов їхнє джерело винагороди вичерпалося й припинило працювати. Це можна порівняти з тим, що ми спостерігали у випадку з моїм пацієнтом Крісом та опіоїдами.

Технології дають змогу розширити межі людської витривалості. 12 липня 2015 року ультрамарафонець Скотт Юрек побив рекорд швидкості з бігу по Аппалацькій стежці. Він пробіг з Джорджії до Мену (3523 кілометри) за 46 днів 8 годин і 7 хвилин. Щоб досягти такого виняткового успіху, Юрек покладався на технології й пристрої: легкий водонепроникний і термотривкий одяг, кросівки з вентиляцією, GPS-трекер, iPhone, системи гідратації, електролітні таблетки, алюмінієві складані трекінгові палиці, промислові розпилювачі води для імітації туману, льодовий охолоджувач для зниження температури тіла, харчування по 6–7 тисяч калорій у день, а також пневматичний пристрій для компресорного масажу ніг із живленням від сонячних батарей, установлених на даху фургону підтримки, яким керувала його дружина й члени команди.[131]

У листопаді 2017 року біля берегів Антарктиди Льюїс П’ю лише у плавальному костюмі проплив один кілометр у воді, температура якої була мінус 3 градуси. Щоб дістатися туди, П’ю довелося подорожувати повітрям і морем з рідної Південної Африки до Південної Джорджії, віддаленого британського острова. Щойно П’ю проплив цю дистанцію, команда швидко переправила його на розташований поблизу корабель, де він занурився у гарячу ванну й залишався у ній наступних 50 хвилин, щоб повернути до норми температуру тіла. Без такого втручання він, напевно, загинув би.

На перший погляд може здатися, що сходження Алекса Гоннольда на скелю Ель Капітан – це людське досягнення, у якому зовсім не застосовувалися технології. Ніяких мотузок. Ніякого спорядження. Лише людина проти гравітації, людина, яка кидає виклик смерті, демонструючи дивовижну сміливість і майстерність. Утім, Гоннольд не зміг би досягти такого величезного успіху без «тисяч годин тренувань на маршруті Фрірайдер, коли він був прив’язаним до мотузок, відпрацьовуючи ретельно вивчену хореографію на кожному відрізку та запам’ятовуючи тисячі складних послідовностей рухів рук і ніг».[132] Сходження Гоннольда, зняте професійною знімальною групою, стало темою фільму, який переглянули мільйони людей, що зробило його надзвичайно популярним у соціальних мережах і принесло світову славу. Багатство й знаменитість, ще один аспект дофамінової економіки, сприяють посиленню адиктивного потенціалу подібних видів спорту.

Я не стверджую, що кожен, хто займається екстремальним спортом або спортом, що вимагає витривалості, має залежність, а лише наголошую на тому, що ризик залежності від будь-якої речовини чи поведінки збільшується зі зростанням дієвості, кількості й тривалості вживання. Люди, котрі занадто сильно або занадто довго тиснуть на той бік терезів, де перебуває біль, зрештою також можуть опинитися у стійкому стані дефіциту дофаміну.

Залежність від