Читати книгу - "Його святість Кафі, Містер Фас"

розділ 10

Розділ 10

 

- Боже в нас навіть речей для бинтів нема! – Одною рукою схопила голову. Ходить туди сюди. Вольт клав Кафі на Ліжко.

- Заспокойся. – ледве сів на свій матрас.

- Як тут бути спокійним? Вас обох побили, причому диво що Кафі взагалі живий. Та ще немає нічого з ліків чи бинтів, чи хоча би щось схожого! – Вольт підійшов до Христі.

- Заспокойся, бинти і ліки зараз принесу. Зараз все принесу. – намагається заспокоїти.

- Схоже ми тут на тижня два мінімум, якщо не більше. – груди заболіли від розмов.

- За це теж не хвилюйтесь, це провина тих чоловіків… - не встиг доказати.

- Нелюдів. – Переправив.

- Саме тому думаю вам платите треба буде менше, якщо взагалі потрібно буде.

- Точно? – трохи заспокоїлась Христя дивлячись на хлопця.

- Так, кажу ж. Ходімо допоможеш принести це все, думаю тут треба багато бинтів.   – встав коло виходу.

- Гаразд… зараз прийду. – глянула на битих чоловіків по черзі.

- Ага. – Відказав.

         Слідом за Вольтом вибігла  Христя.

Зараз напевно десь п’ята ранку.

        Встав. Треба запалити свічки. Ходити боляче, хочеться стогнати.

А недавно ми вечеряли… не знаючи.

- Нащо вийшов. – почав я. Друг дивився на мене лежачи на спині. - Господи, ти весь у крові. – на не приємно дивитись.  Боляче.

- Знав що можу піти погуляти. – не зводив із мене погляду доки я запалював останні свічки.

- Це не пояснення. – огризнувся. – довбень.

        Кафі спробував засміятись.

 – Не сперечаюсь. Тобі краще прилягти.

- Ага...  відміно від тебе здоровий як бик.– буркнув. Насправді все болить, душа і тіло. З голови не виходять різні думки… не можу захистити. Не зможу там куди він прямує. Саме Кафі, бо я іду за ним а не поруч із ним. Моя подорож це він. – Треба тебе відтерти від цієї крові.  – в голосі знервованість, ніби злий на нього. Хоча сам не розумію злюсь чи ні.

По його очах зрозуміло. Не бачить злості.

        Взяв рушник, набрав миску води із бочки.  Бочка стоіть коло дверей. Присів поруч.

- Прибив би тебе! – Почав витирати руки, обличчя, голову краще залишу лікарю якщо він тут є. там одна кров не видно чи взагалі  є шкіра, йому вирізали не великий шматок волосся, помітний шматок. – Люблю тому не можу. Ех ти…

Кафі спробував Засміятись, натомість застогнав.

- Постарайся не робити те що заставляє тебе відчувати біль. – Взявся руками за плече. Знову тихий стогін.– треба скинути одяг але як…

- Все що мене болить це те що ти там був. – усміхнувся.  Очі блиснули болем. -Зате ти голий. – бадьоро.

- В трусах і черевика. – не відповім на перше речення. Якби не вийшов без попередження, він знав що там щось буде. Зупинився би то я не був би побитий. Ніхто. – Ще один в кого нічого не болить… -весь у синцях та крові не кажучи про те що на голові.

Спробую зняти сорочку.

- Не треба. – Попросив Кафі.

- Господи ще й це! – Весь живіт покритий плямами ударів. – Так. – взяв себе в руки, - твій одяг розріжу. Потерпи гаразд? – Дістав ніж.

- Не переймайся, прошу. – важко зітхнув.

Одяг ріжеться легко.

- Тобі треба відпочивати, не переймайся. – Відповів холодно. Як тут не перейматись. Повільно витягую з під нього сорочку. Колись бадьорий голос застогнав.

- Вибач, потерпи. – серце закалатало, це мій біль? Чому так грубо забрав сорочку?

- Прошу, ти сам побитий. – про стогнав.

Я проігнорував це.  За хвилину на порозі з’явилась стара доглянута жінка. Волосся складене пучком. Одягнена в нічну сорочку поверх безрукавка поверх. За нею зайшли Христя з Вольтом по валізі у руках кожний.

- Вітаю. – Привіталась жінка.

Привітався у відповідь.

- Спершу допоможіть йому.

- Гаразд. – сіла на коліна біля Кафі. – От же… я тим телепням із синдромом величі всиплю. – опустила покривало якомога нижче з друга.

- Що з ним буде? – Оглянула побити тіло, вже без крові виглядало краще.  

- Так. Сюди валізи. –пальцем показала коло себе. – Може здатись що головна біда цу голова, руки. Це не так. – пильніше придивилась до рани голови. Захитала головою. – Його багато били по животу, багато по нирках. Бачите плями?

Вольт схрестив руки за спиною.

- Що з ним буде? – присів біля голови друга.

- Жити буде. Звісно якщо дати медичну допомогу. Але  у нього можуть бути проблеми із травленням й виведенням сечі. В  кращому разі. Це покаже час. Не можна вставати мінімум тиждень. Чим більше тим краще. – Надягнула окуляри.  – Мені треба щоб хтось залишився допомогти. Трохи піднести. Потрібно все намастити маззю обробити рани.

- Давайте допоможу. – Озвався Вольт.

- Попереджаю, він може кричати. Обробляти такі рани боляче ще й тіло все в синцях. – Поспішила зменшити запал Вольта. – Вольте ти впевнений?

- Виходьте. – Не дав відповісти хлопцю. Краще буде чути рідна людина. – Це не ваш клопіт.

- Гаразд. Інших прошу вийти та зачинити двері. – вимила руки.

Вольт потягнув Христю, та не думала іти.

- Підніми голову. – стара лікарка взяла велику прозору пляшку.  – Кафі так?

- Так. – Відповів за нього. Прекрасне добре обличчя скривилось. Очі наповненні очікування. Без страху. Завжди він так, в нього є страх водночас немає.

- Зараз буде боляче тому візьми цей рушник в зуби. –. Лікарка повільно виливає рідина по голові.  – Будеш здоровий як твій брат. – підбадьорила друга. Братом визнала мене.

Він закричав. Рушник видав крик стогоном.  Схопив  руку. Він стиснув її. Дуже міцно стиснув.

Лікарка ще раз полила рідиною.

Шия напружилась, вихопився гучний крик. Рука стиснулась сильніше.

- Найстрашнішу обробили. – Усміхнулась лікарка. – дай рушник, тепер  маленькі. –  витягла рушник з рота.

Він не відпускав мою руку. Стогнав. Кривився. Усміхався. Очі наповнились сльозами.

- Зараз помащу твої синці. Боляче але менше. – Закінчила перебинтовувати голову. Дістала баночку мазі. – Допоможи сісти хлопцю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍