Читати книгу - "Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич"

“Тату… Що це таке? Де ми?” - його голос звучав змішано: в ньому бриніло і здивування, і страх перед незвіданим. - “Це справді місто Н-ськ?”

Батько Олексія подивився на нього втомленими очима. Схоже, він багато чого хотів розповісти, але йому було важко знайти для цього правильні слова.

Ну, це...  Це не зовсім той Н-ськ, про який ти чув,” - сказав він нарешті, поклавши руку на плече сина. - “Він змінився. Насправді, ми всі тут... живемо трохи інакше, ніж решта світу.”

Олексій збентежено наморшив чоло. “Але ж там,” - він жестом показав кудись собі за спину, маючи на увазі пітьму за межами міста, - “в Н-ську всі мешканці пропали безвісти вже дуже давно! Це місто вважали безлюдним ще задовго до сходження темряви.”

Батько зітхнув і сів на стілець біля величезного столу з голограмами.

“Насправді ніхто не пропав. Всі... перемістилися,” -  він зробив паузу, підбираючи слова. - “У майбутнє. На одну секунду вперед. І тепер всі ми існуємо паралельно решті світу, але трохи попереду його”.

“Як це?” - не повірив Олексій.

“Це складно пояснити,” - батько втомлено і трохи нервово потер скроні. - “Фактично, ми опинилися в паралельній реальності. І така реальність виникає щоразу, коли ми робимо вибір. Кожен наш вибір створює нову гілку подій, новий світ, де все йде інакше. Іх безліч і кожної секунди сторюється ще більше”.

“Десь там є реальність, де…” - Олексій подумав про Ірину, про світ, де вона не загинула. Батькові про загибель дочки він досі нічого не говорив, а той не питав - мабуть, думав що вона залишилася з матір’ю, у безпеці. Трохи поміркувавши, він вирішив нічого й не говорити - сам не розумів чому - можливо, аби не вибивати у батька землю з під ніг, знаючи як він любив Ірину. Тож Олексій мовчки проковтнув клубок у горлі і промовчав, хоч бажання уточнити було дуже сильним. Натомість запитав:

“А чому все тут таке чисте, біле, футуристичне? Прямо утопія якась - як у фільмах про світ Полудня чи щось таке”.

Батько знову важко зітхнув.

“Час тут тече інакше, і я тут вже майже двадцять років. Там назовні 2025-й, а у нас - 2045. За цей час багато чого змінилося. Місто розвинулося, ми разом з місцевими вченими винайшли багато нових приладів і технологій... Але це не найголовніше…”

“Чому ти не повернувся? - перебив Олексій, голос його зірвався на високі ноти. - “Мати ж мало не збожеволіла! Ми з Іриною так за тобою сумували…”

“Я не можу,” - спокійно, але з болем в голосі, відповів батько. - “Межа між реальностями більше не еластична і працює тільки в один бік - в цей. Я тут застряг. Ми і решта людей тепер у різних світах. Там, за пітьмою, все ще 2025 рік.”

“То і ми теж тепер не зможемо повернутися?” - тихо запитав Олексій, відчуваючи, як його серце стискається.

“На жаль, так. Хоча... є серед нас один, хто може вільно переміщатися між реальностями,” - батько поглянув на Мурчика, який саме повернувся в кімнату, і почав з задоволеним, але не менш поважним, ніж раніше, виглядом вмиватися, виблискуючи шерстю на світлі. - “Котячі завжди були здатні бачити крізь реальності, і взагалі - вони живуть в усіх світах одночасно. І гуляють, де хочуть. Це один з наслідків їхньої особливої будови мозку.”

Олексій здивовано подивився на свого пухнастого супутника, але кіт лише ліниво позіхнув, ніби здатність мандрувати між світами була дрібницею, не вартою уваги, і продовжив чепуритися.

“Ми досліджуємо темряву, яка оточує нас. Вона небезпечна, тож ми намагаємось зрозуміти, що воно таке,” - продовжив батько. - “Схоже, це щось з реальності, яка відстоїть від нашої на дуже великий проміжок часу, але якимось чином переплелася з нею. А от що це за істоти - тіні-чужинці, - ми все ще не розуміємо. Гіпотез - купа, а от фактів дуже мало…”

“Ви їх бачили?” - Олексій здригнувся, згадавши темні сутності, які заганяли їх в лісі.

“Так. Ми вивчаємо їх тут. Точніше, одну з них. Око розрядилося, і буде заряджатись ще кілька сторіч, але його енергії вистачило аби утворити невелику ділянку темряви у підвалі лабораторного комплексу. І звідти вже просочилася тінь, а ми її полонили.” - Батько глянув на Олексія з ледь помітною посмішкою. - “Клітка Фарадея чудово впоралась. Як не б'ється, але назовні вийти не може. Але якщо вони вже вийдуть з темряви, то відрізнити їх від людей можна лише за допомогою світла. Якщо посвітиш людині в очі, а вони стали чорними без зіниць і білків, значить перед тобою - тінь.”

Олексій пригадав, як бійці на КПП світили їм у очі медичним ліхтариком, і як вони по черзі прикладали око до сканера на вході до лабораторії. Тепер це мало сенс.

“До речі, поза темрявою вони дуже навіть вразливі для звичайної зброї” - продовжив батько, а Олексій запитав себе, як же  вони (вірніше, Ірина) змогли вбити їх уламками гранати у темряві, але відповіді не знайшов. Про диск він теж якось забув батькові сказати…

“А яким чином тут залишилося світло?” - раптом спитав Андрій. - “Тут же звичайне мирне життя, а там назовні…”

“Це острівець іншої реальності. Один з них” - відповів батько, вставши й підходячи до стола з голограмою. - “Коли я скористався Оком, результатом стало не лише сходження темряви, а й утворення подібних острівців. Саме так ми змогли зустрітись з місцевими, бо старе покинуте наукове містечко здалося нам чудовим місцем для випробувань артефакту, тож в той момент ми якраз були тут.”