Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

танцювали чорти, а борода палала, наче вогонь. І раптом до мене дійшло, що візерунок, який виблискував у нього на мечі, повторював собою обрис частини Лабіринту. Виблискували персні в Блейза на руках. Уже й сам він неначе зарухався.

Війнуло крижаною холоднечею — мені Блейз відповів...

Ось постать на карті немов набула натуральної величини і навіть змінила позу. Очі Блейза мене ще не бачили, але губи вже ворушилися.

— Хто це? — запитували вони, і я почув ці слова.

— Корвін, — відповів я йому, й він простягнув мені ліву руку. Келиха в ній уже не було.

— То йди до мене, якщо ти не проти.

Я також простягнув руку до Блейза, і наші пальці зустрілись. Я ступив крок.

Карта ще залишалася в моїй лівій руці, однак ми разом із Блейзом уже стояли на гірському стрімчакові, й по один бік від нас зяяла глибока ущелина, а на другому височіла фортеця. Небо над нами було кольору вогню.

— Здоров, Блейзе! — привітавсь я, запихаючи карту в колоду за поясом. — Дякую тобі, брате, за допомогу.

Несподівано відчувши слабкість, я тільки зараз пригадав, що кров і далі юшить із мого плеча.

— Ти поранений! — вигукнув Блейз, беручи мене за плечі, і я вже хотів кивнути, але замість цього знепритомнів.

* * *

Того ж вечора, тільки трохи пізніше, я сидів, розслабившись у великому кріслі, під захистом фортечних стін, і потягував віскі. Ми курили, по черзі передавали пляшку один одному і розмовляли.

— Отож, ти справді був у Амбері?

— Справді.

— І ти поранив Еріка, коли бився з ним на мечах?

— Так.

— Чорт! Краще б ти вбив його! — Блейз трохи подумав. — А втім, може, й ні. Тоді ти здобув би трон. А проти Еріка у мене більше шансів, аніж проти тебе. Навіть не знаю... Які в тебе плани?

Я вирішив бути відвертим до кінця.

— Ми всі не проти сісти на престол, — мовив я, — тому не бачу для нас будь-якого сенсу брехати одне одному. Та це не означає, що заради захоплення влади я вб'ю тебе — то було б вершиною дурості. З іншого ж боку, розпрощатися з владними амбіціями лише тому, що ти гостинно прийняв мене, теж не варто. І Рендом не відмовився б побути королем, але розуміє, що трон для нього завеликий. Від Бенедикта вже довгенько нема вісточки. А Джерард і Каїн, схоже, не стільки ведуть власну гру, скільки підтримують Еріка. Те саме Джуліан. Залишаються Бранд та сестрички. Не знаю, де чорти носять Бранда і що в нього тепер на думці, зате точно можу сказати, що Дейдра не має жодної ваги (якщо тільки їй та Левеллі не перепаде чогось у Ребмі), а Флора — ставлениця Еріка. Про плани Фіони я ні сном ні духом.

— Отже, залишаємося ти і я, — кивнув Блейз, підливаючи віскі собі й мені. — Так, правду кажеш. Не знаю, які думки крутяться саме зараз у голові кожного, але можу оцінити силу наших родичів, і, вважаю, моє становище найкраще. Тож ти мудро вчинив, звернувшись до мене. Підтримай мої наміри — і дам тобі регентство.

— Хай береже тебе Бог, — сказав я. — Поживемо — побачимо.

Ми зробили по ковтку віскі.

— А що тут ще можна придумати? — мовив він. Я зрозумів, що це дуже серйозне запитання, і відповів Блейзові:

— Я міг би зібрати військо, щоб узяти в облогу Амбер.

— І з якої Тіні ти його візьмеш? — запитав він.

— А це, як неважко здогадатись, уже моя справа, — пояснив братові. — Втім, не думаю, що ми з тобою ворогуватимемо. Коли дійде до царювання, то я хотів би бачити на троні або тебе, або себе, або Джерарда чи Бенедикта — якщо останній ще, звісно, живий.

— Насамперед, звичайно, себе?

— Ти здогадливий.

— Тоді ми порозуміємося. Що ж, переконаний, можемо діяти спільно, принаймні в цей період.

— Мені теж так здається, — погодивсь я. — Інакше не напрошувався б до тебе у гості.

Під його бородою промайнула посмішка.

— Ти, Корвіне, шукав чиєїсь підтримки, — сказав Блейз, — а я був найменшим злом.

— Правда, — погодивсь я.

— Хочеться, щоби Бенедикт був тут. І ще бажаю, аби Джерард не перейшов на інший бік.

— Мрії, мрії... — мовив я. — В одній руці — мрії, у другій — щось іще. Перемішай одне з другим, а тоді подивися, що вийде в підсумку.

— Гарно сказано.

Якийсь час ми курили мовчки.

— Наскільки можу на тебе покластися? — запитав Блейз.

— Настільки, наскільки я можу розраховувати на тебе.

— То давай домовимося предметніше. Чесно кажучи, я був певен, що тебе вже багато років немає серед живих. Я не міг передбачити, що ти у критичний момент вигулькнеш і почнеш заявляти права на корону. Однак ти вже є, і це незаперечний факт. Тож доцільна корисна для нас обох спілка — об'єднаймо наші війська й візьмімо в облогу Амбер. Той з нас, хто виживе в цій круговерті, займе місце на самісінькій вершині. Якщо ж виживемо двоє (чорт, і таке може статися!), ми завжди зможемо все вирішити на дуелі!

Я обміркував його пропозицію. З усього, на що міг розраховувати тут чи там, вона була найцікавішою.

А вголос відповів так:

— Мені потрібен час на роздуми — скажімо, ця ніч. Рішення буде завтра, гаразд?

— Гаразд, — погодився Блейз.

Домовившись, ми допили віскі, а потім віддалися спогадам про колишні часи. Плече моє трохи поболювало, добре, що алкоголь приглушував цей біль, та ще допомагала мазь, яку дав Блейз. Невдовзі ми напилися так, що замалим не плакали, обіймаючи один одного і згадуючи старі добрі часи.

Дивна річ, думав я, мати родичів — і не знати родинних стосунків, бо кожному судився свій життєвий шлях. Ми говорили, говорили, та не могли наговоритись. І лише тоді, коли місяць уже сів за обрій, наші язики потомилися від розмови. Блейз плеснув мене на прощання по здоровому плечі, зізнавшись, що його вже долає втома, і додав, що вранці слуга принесе мені сніданок у кімнату. Я мовчки кивнув, ми обійнялись, і він, хитаючись, пішов.

Залишившись сам, я підійшов до вікна, і з висоти мені вдалося зазирнути аж на дно ущелини.

Табірні вогнища палали,