Читати книгу - "Замирення"

відчуття, що ваші долі взаємопов’язані. Що він пов’язаний з тобою більше, аніж будь-коли.

За шість місяців ти можеш повернутися до Південного Округу. Ніхто не знатиме, чому ти була так довго відсутня, а Ґрейс не скаже їм, обіцяючи дати їм такого чосу, що «вони не встигнуть про це й подумати».

Доки ти очікуєш удома, тимчасово виведена з гри, у тебе досі в голові тримається картинка: Ґрейс — висока сувора чорношкіра жінка в білому халаті й трикутці, як у генерала, стоїть, тримаючи шаблю, чомусь у веслярському човні, перетинаючи стратегічно важливу річку. Коли настане час скинути капелюха, позбутися човна, віддати владу тобі — як вона це сприйме?

Одна-єдина туманна думка виринає майже щоночі, після відвідин лікаря чи купівлі харчів на обід: «В якому світі я насправді живу?» У тому, де ти можеш розчути крики Вітбі на маяку, зілляті з криками першої експедиції, а чи в тому, де ти ставиш консервовані супи до шафи? Чи можеш ти існувати в обох світах? А чи хочеш ти цього? Коли Ґрейс телефонує поцікавитися, як у тебе минув день, чи слід тобі відповідати: «Як зазвичай», або «Жахливо, наче розтинала трупи, один за одним, без жодної причини»?

Посидіти на дзиглику у барі Чиппера — це те ж саме, так чи не так, коли ти повернулася? Може, й краще, коли у тебе більше часу, аби тут його збувати. Ріелтор тут теж часто буває. Вона невтомно торохтить: про поїздку на північ, коли відвідувала свою родину; про фільм, який побачила; про тутешню політику. Іноді той самий ветеран з одвічним пивом у руці витягує на світ Божий сторічні спомини про своїх колись малих дітей, намагаючись підтримати розмову.

Балачки Ріелтора і п’яниці ковзають повз тебе, ти киваєш, начебто беручи участь у бесіді, доки все, що ти можеш зараз побачити, зведеться до двох образів доглядача маяка, накладених один на одного, які кажуть одне й те ж саме, звертаючись до двох різних версій тебе. Одне — у темряві, друге — у світлі.

— Ти думаєш про своїх дітей, хіба ні? — питає Ріелтор. — Бачу.

Твої думки, мабуть, десь блукали. Машкара точно спала.

— Так, маєш рацію, — кажеш ти. — Авжеж.

Ти замовляєш ще одну порцію пива, починаєш розповідати Ріелтору про своїх дітей: до якої школи вони ходять, як ти хочеш їх частіше бачити, і що вони навчаються на лікарів. Що ти сподіваєшся побачити їх на канікули. Здається, тепер вони, коли повиростали, належать до іншого світу. Ветеран, який стоїть біля бару, дивиться повз Ріелтора — на тебе, і обличчя його має дивний вираз. Погляд усвідомлення, начебто знає, що ти насправді робиш.

До дідька! Можливо, тобі ще слід замовити кілька пісеньок музичному автоматові. Можливо, згодом повернутися до караоке, замовити ще по пиву, скласти ще деталі для картинки — розповіді про своє життя. Але якоїсь миті Ріелтор полишає тебе, і ти — наодинці з ветераном, а потім бачиш якихось інших людей, яких не знаєш, яких ніколи не хочеш знати. Підлога липка, потемніла від застарілих плям. Пляшки за баром накриті склянками, в яких тримають лід для напоїв, — накривки, щоб відганяти плодових мушок. Освітлення над барною стійкою взагалі неприродне. За тобою темрява згусла в проходах, і знову з’являється небесне склепіння, ряхтять небачені дива на стелі, у деякі треба вдивлятися, щоб розпізнати.

Бо інший світ завжди просочується в цей. Бо, попри те, що ти намагаєшся втримати те, що відбулося на маяку між тобою і Вітбі, ти знаєш: це просочиться, урешті-решт, і матиме якісь наслідки.

На маяку Вітбі блукав, а ти ще пробиралася східцями, коли збагнула, що взагалі не чуєш, як він рухається в сусідній кімнаті. У тиші й пилюці проблиск, який просочувався крізь розбиті двері, перетворював темряву на сутінь; ти очікувала, що він стоїть у кутку — постать, освітлена в тіні.

Але невдовзі ти збагнула, що він вийшов нагору східцями маяка, прямуючи на саму вершину. Почулися звуки сутички, тріскоту дерева. Один голос перекрикував інший, і він здався тобі на диво знайомим, а кому ж тоді належав другий голос? Отже, ти швидко попрямувала нагору, і коли підіймалася сходинками, виникло відчуття повтору ситуації та дисонансу, тому що ти запам’ятала кроки ширшими, проходи — набагато довшими, а порожнеча всередині маяка була якась невагома; колись пофарбовані у біле стіни; вікна, прочинені, щоб побачити небо; пахощі скошеної трави, яку був наносив сюди Сол. Але в мороці, хвилюючись за Вітбі, ти перетворилася на велетку, або ж маяк зіщулився чи зменшився, — не просто змінився з часом, а осів, неначе спіралеподібна оболонка мушлі, виводячи тебе до місця, яке вже годі було впізнати. Стираючи щокроку все, що ти думала, усе, що знала.

Нагорі ти побачила, що Вітбі — унизу, у кімнаті спостереження, задихається, як тварина, одяг у нього роздертий, руки кривавляться, і ще дивне видовище: береги журнальних сторінок брижаться, обволікають Вітбі, намагаючись його задушити. Нікого там більш немає, тільки Вітбі та його неможлива зустріч зі своїм допельґенґером,[12] Фальшивим Вітбі, який пантрував за ним і гнався до ліхтарної кімнати, а потім обидва провалились у відчинений люк, на гору журналів — порушивши рівновагу, незграбно. Їхній запах. Їхнє нагромадження. Відчуття їх — навколо Справжнього Вітбі та Фальшивого Вітбі, які боролися не на життя, а на смерть, знов і знов потрапляючи то до світла, то до темряви, а промені заливали їх крізь одчинений люк.

Яким чином перевірити цю історію не одного, а двох Вітбі? Адже Вітбі не штовхав сам себе, не борюкався сам із собою, не кусав сам себе, не качався у зіжмаканих папірцях, але робив усе це з іншою версією самого себе. Його рани були непереконливі.

Але це видовище зачаровує тебе, наздоганяє тебе знов і знов усі ці шість місяців, навіть коли ти нарізуєш цибулю для чилі у себе в кухні або коли косиш газон.

Іноді ти намагаєшся уявити, що сталося б, якби ти встигла раніше, а не прийшла на шапкобрання, і завмерла б там, нагорі східців, у порожньому прольоті, не годна поворухнутися, спостерігаючи за двобоєм обох Вітбі. Ти ладна майже повірити, що Вітбі породив Вітбі, що під час дослідження Нуль-зони щось у власній натурі Вітбі створило цей парадокс — в одній версії, з одним набором імпульсів, думок та опіній, яка намагалася, раз і назавжди, знищити іншу версію.

Доки дві бліді руки тягнулися, щоб уп’ястися в бліде горло