Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

Сяо Вей… він повинен знайти його…

І враз очі надибали серед кучі трупів переляканого принца, котрий сидів, забившись в кутик, цілком, як те загнане кошеня.

― Сяо Вей! Я іду! ― закричав а-Сюань.

Хлопець неймовірно зрадів тому, що таки знайшов його.

Тепер все буде добре. Він допоможе йому встати і вони заберуться звідси… байдуже, що замислив «а-Чжань», ким би він не був. Вони втечуть подалі звідси, не оглядаючись…

Хлопець рвонув уперед, обминаючи стривожених тьмою людей, що бігали туди-сюди, не даючи в одну мить дістатися до принца.

Та раптом голос Чжан Сяо Вея наповнився страхом:

― А-Сюань, ні! Стій!

Хлопець враз застиг, стикаючись із наповненим справжнісіньким страхом обличчям Чжан Сяо Вея. Та тоді знову зрушив з місця, розуміючи, що треба поквапитись, адже ця незрозуміла тьма із сокири може дістатися і до принца…

Та тоді Сяо Вей закричав іще пронизливіше:

― Ні, прошу!! А-Сюань, не треба!

Він уже так близько. Все буде гаразд… він от-от забере його… вони втечуть звідси…

Але голос принца перейшов на пронизливий, сповнений неймовірним страхом, крик:

― Ні, благаю! Не наближайся! Ні!!!

І в ту ж мить, коли до принца залишалося простягнути руку, картинка перед очима Лю Сюаня змінилася.

Він знову виявив себе на тому ж місці поруч із п’єдесталом. Сокира нікуди не зникала із його рук, а тьма…

О, так, вона була всюди.

Вона убивала людей одного за одним.

Враз загальну какофонію передсмертних криків пронизав голос Сяо Вея:

― А-Сюань, ні!!!

Очі Лю Сюаня різко розширились. В кількох метрах від себе він побачив принца. Він і справді сидів в оточенні трупів людей, що раніше тримали його…

В одну мить просто на очах в а-Сюаня згусток тьми на неймовірній швидкості влетів в лоб Чжан Сяо Вея, від чого того неначе обдало струмом. Він застиг на кілька секунд в ошелешеному вигляді, а тоді, не в змозі вже заплющити надто широко відкриті очі, обезсилено звалився навзнак…

Але ж як так?! Він же був в метрі від нього, і не було поруч ніякої тьми! Як же… як же…

Обличчя а-Сюаня моментально наповнилось неймовірним шоком, змішаним із всепоглинаючим відчаєм.

Невже… невже це він був тією тьмою?!

― СЯО ВЕЙ!!! ― пронизливо закричав Лю Сюань, зриваючись з місця.

Цього разу йому вдалося зійти з того підвищення поруч із п’єдесталом і впустити сокиру з рук.

Опинившись поруч із тілом принца, а-Сюань відчув, як по його щоках полилися гарячі сльози… внутрішній біль був настільки сильним, що з легкістю глушив больові відчуття на передпліччі, із рани на котрому по всьому тілу починала поширюватись сама тьма.

― Сяо Вей, ні! Ні! Отямся, прошу! ― закричав хлопець, хапаючи голову принца із виряченими очима. ― Прошу! Прошу!.. я… я… пробач! Пробач! Я… я не хотів… я думав, я…

Та принц уже не міг рухатись. Щойно тьма торкнулась його тіла, його серце назавжди зупинилось, змушуючи а-Сюаня відчути неймовірно жахливе спустошення.

Це міг бути будь-хто, але тільки не Сяо Вей!

Йому було байдуже на смерть всіх цих людей, але він послухав його! Він вирішив дати їм шанс, бо такими були принципи цього хлопця! А він не міг йому заперечити… не міг не підкоритися… бо не міг встояти від того, яким сильним насправді залишався цей сонячний дурник, якого він мав захищати і… який, в кінці кінців, захистив його…

― А-А-А-А-А!!!!!!!!

Крик а-Сюаня перевершив крики усіх людей, котрі, в пориві жаху втікали з підвалу, поки тьма не наздогнала їх.

― Сяо Вей… Сяо Вей… пробач… пробач мені… пробач… ― голос а-Сюаня звучав так, наче він от-от мав зійти з розуму. На це вказувало також і ритмічне покачування його тіла над трупом принца. ― Я не хотів… я не хотів… то був не я… не я… прошу…

Бек була вражена. Картина обезсиленого і обманутого а-Сюаня із головою мертвого принца на колінах серед кучі утікаючих від тьми людей змушувала серце застигнути… люди на фоні рухалися якось надто повільно, наче задній фон раптом сповільнили, акцентуючи на двох людях серед всього цього хаосу. Крик а-Сюаня звучав приглушено, та Бек могла заприсягнутися, що в той момент чула його у своїй голові надто виразно…

 

А тоді в голові хлопця прозвучав голос. Та цього разу то уже був не «а-Чжань».

Почувши невідомий голос, а-Сюань поволі став роззиратися довкола, намагаючись відшукати джерело звуку. Усі люди вже порозбігалися, а тьма зникла. У підвалі не було більше нікого.

«Тепер, коли тобі в руки потрапив мій демонічний предмет, я дам тобі шанс стати величним! ― пролунав в голові Лю Сюаня голос старшого чоловіка. ― Я ― демон Чуми!»

«Демон… Чуми?» ― здивувався хлопець. Та, мабуть, через біль від втрати принца а-Сюань ще не міг нормально мислити, тож не акцентував на тому, що в його голові з’явився невідомий голос, що іменує себе демоном.