Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

мешкали у Франції), щоб виконати квоти, яких вимагали нацисти. Унаслідок цього успішного набуття Францією адміністративної автономії більшість депортованих із Франції євреїв навіть не бачили жодного іноземного однострою, доки їх не передавали німцям для остаточного відправлення в Аушвіц із залізничних станцій у Дрансі (на півночі Парижа). До того часу вся влада перебувала в руках французів.

Після звільнення, незважаючи на все лихослів’я, яким обливали Петена та його спільників, роль його режиму в Голокості практично ніколи не згадували, а французька післявоєнна влада — і поготів. Річ була не тільки в тому, що французи успішно загнали «Віші» в куток національної пам’яті і там його законсервували. Вони просто не зв’язали між собою Віші та Аушвіц. Віші зрадив Францію. Колабораціоністи були зрадниками і скоювали воєнні злочини. Але «злочини проти людяності» не стали частиною французького правничого лексикону. Вони були справою німців.

Двадцять років по тому ситуація не змінилася. Коли автор цих рядків наприкінці шістдесятих вивчав історію Франції у Великій Британії, у науковій літературі про Францію Віші — у тій, що була в наявності, — не приділяли практично жодної уваги «єврейському» виміру. «Студії Віші» у Франції та в інших країнах зосереджувалися на питанні, чи був режим Петена «фашистським», чи «реакційним» і якою мірою він представляв тяглість чи розрив з республіканським минулим країни. Існувала навіть поважна школа французьких істориків, які стверджували, що петенський «щит» захистив Францію від «полонізації» — так, ніби Гітлер колись збирався поводитися зі своїми західними завоюваннями з такою самою варварською люттю, як і зі східними. Ні в історіографії, ні в публічному просторі все ще навіть не проглядалося жодного сумніву в міфі героїчного всенародного опору.

Єдина поступка, на яку французька влада в ті роки змогла піти з огляду на зміни настрою за кордоном, відбулася в грудні 1964 року, коли Національна асамблея із запізненням увела категорію «злочини проти людяності» (уперше визначені в Лондонських угодах 8 серпня 1945 року) у французьке законодавство й оголосила їх як такі, що не мають терміну давності. Але це ніяк не було пов’язано з Віші. Це було реакцією на процес Аушвіцу, який тривав тоді у Франкфурті, і мало на меті сприяти подальшому переслідуванню на французькій території осіб (німців чи французів) за пряму участь у злочинних схемах нацистів. Те, наскільки офіційна влада була далекою від того, щоб знову порушити питання французької колективної відповідальності, стало очевидно в 1969 році, коли уряд заборонив показ фільму Le Chagrin et la Pitié («Скорбота і гнів») Марселя Офюльса на французькому телебаченні.

Документальний фільм Офюльса про окупацію в місті Клермон-Ферран у Центральній Франції ґрунтувався на інтерв’ю з французами, британцями й німцями. У ньому майже нічого не було про Голокост і дуже мало про Віші: його було присвячено поширеній продажності та щоденній колаборації воєнних років. Офюльс зазирав за лаштунки корисливої післявоєнної історії Опору. Але навіть це було занадто для влади останніх років каденції де Ґолля. І не тільки для влади. Коли фільм нарешті через два роки показали — і не на національному телебаченні, а в маленькому кінотеатрі в паризькому Латинському кварталі, — одна жінка середнього віку, вийшовши з кінотеатру, сказала: «Ганебно, але чого ще чекати? Офюльс же єврей, чи не так?».

Варто звернути увагу, що лише у Франції прорив до більш чесного занурення у воєнну історію стався завдяки роботі істориків-іноземців, двоє з яких — Ебергард Екель з Німеччини та Роберт Пакстон із США, автори видатних праць, що вийшли наприкінці 1960-х — середині 1970-х — були першими, хто використав німецькі джерела, щоб продемонструвати, який відсоток злочинів Віші було скоєно з ініціативи Франції. Це була не та тема, котру міг би легко порушити будь-який місцевий історик: через тридцять років після звільнення Франції національні почуття все ще були дуже вразливі. Аж у 1976 році, дізнавшись про деталі виставки на пошану французьких жертв Аушвіцу, Ministère des Anciens Combattants (Міністерство з питань ветеранів) висунуло вимогу щодо деяких змін: іменам у списку «бракувало належного французького звучання»[650].

Як це часто бувало у Франції в ті роки, такі настрої спричинила радше вражена гордість, аніж неприхований расизм. Ще в 1939 році Франція була великою міжнародною силою. Але за короткі тридцять років вона зазнала нищівної воєнної поразки, принизливої окупації, криваво й ганебно втратила дві свої колонії та (у 1958 році) пережила зміну режиму, який відбувся майже як переворот. La Grande Nation пережила з 1914 року так багато втрат і принижень, що в ній глибоко закарбувалася компенсаторна схильність випинати національну гордість за будь-якої можливої нагоди. Безславні (щонайменше) епізоди краще було відправити в діру пам’яті. Зрештою, французи поспішали залишити в минулому не лише Віші — ніхто не хотів говорити про «брудні війни» в Індокитаї та Алжирі, а ще менше — про тортури, які там застосовувала армія.

У цьому аспекті відхід де Ґолля від влади мало що змінив, незважаючи на те, що молодше покоління французів і француженок виявляло незначний інтерес до національної слави та не було дотичне до створення міфів, що огортали нещодавню історію Франції. У подальші роки французи, безумовно, стали більш обізнані в питанні Голокосту й більш чутливі до страждань євреїв загалом — почасти через обурення, яке сколихнула сумновідома пресконференція де Ґолля 27 листопада 1967 року після перемоги Ізраїлю в Шестиденній війні, коли французький президент відгукнувся про євреїв як про «самовпевнений та владний народ». А документальний фільм «Шоа», знятий французьким режисером Клодом Ланзманном, справив приголомшливе враження на французьких глядачів, незважаючи на те (чи, можливо, завдяки тому), що в ньому йшлося майже виключно про винищення євреїв на Сході.

Але навіть попри те, що французькі історики, рухаючись у фарватері своїх закордонних колег, уже встановили беззаперечну всеохопну відповідальність воєнного режиму Франції за долю депортованих із французької землі євреїв, офіційна державна позиція так і не змінилася. Від Жоржа Помпіду (президента в 1969‒1974 роках), упродовж правління Валері Жискара д’Естена (1974‒1981) і до Франсуа Міттерана (1981‒1995) лінія залишалася тією самою: хай що було скоєно за режиму Віші чи режимом Віші, це було справою Віші. Так, можливо, Віші мав місце у Франції і став справою рук деяких французів. Але то був авторитарний режим, винесений за дужки історії Французької республіки. Іншими словами, Віші не був «Францією», а отже, державне сумління Франції було чистим.

Президент Міттеран, останній французький глава держави, який зустрів Другу світову війну в дорослому віці (він народився в 1916 році), мав особливі причини на те, щоб