Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Не почуєш більше мого голосу, Твого горя вже не бачитиму я, На моря далекі ти помолишся, Стрілокрила ти, ти – ластівка моя! Отруїли серце передзвонами, Одцвіте весни за ґанками каштан. Восени – колись ще може знову ми Покладем серця на золотий баштан. Восени колись, ми твердо віримо, У червоному, у золотому сні Райських птахів запашними пір’ями Нам простеляться на схід шляхи масні. А за рогом гори голубиняться. Чи пізнаєш ти у неба сивині Ту хмарину, що мов біла білиця Промайне і зникне в неба сивині? Не почуєш більше мого голосу, Тінь за гори спомину твого, А моря, ти слухаєш? Ти молишся… Го-го-го, го-го, го-го… Туман
Плачуть дахи почорнілі й холодні. Хмари спустились на топтаний брук, Далі – заломами зігнутих рук, В лужі встромили шиплячі походні[15]… Білим струмочком у синій туман Пара сковзнула й загасла. Тоді — Тиша така, що хрипіння годин Чути, вкропилась до літер роману… Мовчанка й тиша… Та раптом із ринв Крапля по краплі, мов цвяхом у скроні. Мов колючки у терновій короні Звук цей. Ліхтар. Продає мандарин Дівчина з довгим розрізом очиць, З віями тихими, мов голубіння… Ось ти продай мені муку терпіння! Цноти даруй запашних полуниць… …З гиком трамвай прокульгав перехрестя — Скрійний хабарник та п’яний жебрак… Лайкою плюнув безмежний барак В улиці сонні блакитного міста… Тягнуться спритні конвульсії рук В душу мою, що зірвалась, сьогодні… Плачуть дахи почорнілі й холодні, Хмари спустились на топтаний брук.