Читати книгу - "Володар Перстенів"

серця. Ну, але він забрався, і нема про що говорити. А Вежа Ортханк повертається до короля, котрому справедливо належить, хоча, мабуть, вона йому і не знадобиться.

— Це ми ще побачимо, — сказав Араґорн. — Але я віддаю ентам у володіння всю долину, щоби вони лише стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.

— Він замкнений, — сказав Древлен. — Я звелів Саруманові замкнути двері та віддати ключі. Вони у Скоромова.

Скоромов уклонився, як дерево, що згинається під вітром, і подав Араґорнові два великі чорні ключі хитромудрої форми, з'єднані сталевим кільцем.

— Ще раз дякую вам, — сказав Араґорн, — і до побачення. І нехай зростає ваш ліс у спокої. Коли заросте долина, то залишиться ще вільне місце на захід від гір, де ти колись гуляв.

Древлен засмутився.

— Ліси будуть рости і розростуться, — сказав він. — Але енти… Нема ентенят.

— Але тепер ви зможете продовжити пошуки, — сказав Араґорн. — Землі на схід, раніше для вас недоступні, тепер відкриті.

Але Древлен похитав головою і сказав:

— Далеко йти туди. І нині там забагато людей. Однак, що ж це я? Я геть забув про ввічливість! Може, зупинитесь у нас і трохи відпочинете? А може, хтось із вас захоче поїхати через ліс Фанґорн і так скоротити собі дорогу додому?

Він подивився на Келеборната Ґаладріель. Але всі, крім Леґоласа, поспішали додому, на південь або на захід.

— Послухай-но, Ґімлі! — сказав Леґолас. — Тепер, із дозволу Фанґорна, я можу відвідати хащі Лісу Ентів і побачити дерева, які ніде інакше в Середзем'ї не ростуть. Ти підеш зі мною і виконаєш обіцянку; а потім ми разом поїдемо до наших земель у Морок-лісі й далі.

Ґімлі погодився, хоча, здається, без великої радості.

— Отут нарешті кінець Братству Персня, — сказав Араґорн. — Але я сподіваюся, що невдовзі ви повернетеся до мого краю з допомогою, яку обіцяли.

— Повернемося, якщо відпустять наші правителі, — сказав Ґімлі. — Ну, прощавайте, мої гобіти! Прямуйте додому без пригод, і тоді я зможу спати спокійно, не хвилюючись за вас. При нагоді дамо про себе чути, та ще і зустрінемось; але, боюсь, усі разом ми вже ніколи не зберемося.

Древлен попрощався з усіма по черзі й тричі вклонився Келеборнові та Ґаладріель, поволі, з великою повагою.

— Давно, давно ми з вами не бачилися, корінь і камінь. А ванімар, ванімаліон ностарі! — сказав він. — І сумно, що ми зустрічаємося тільки тоді, коли все закінчується. Бо світ змінюється: я чую це зі смаку води та землі й із запаху повітря. І мабуть, ми вже ніколи не побачимось.

І Келеборн сказав:

— Цього я не знаю, Найстарший.

А Ґаладріель сказала:

— Ні, в Середзем'ї ми не зустрінемося, поки землі, які лежать під морем, не піднімуться знову. А тоді, можливо, у вербових лугах Тасарінану ми і побачимося навесні. Прощавай!

Останніми зі старим ентом прощалися Мері та Піпін, і, дивлячись на них, Древлен прояснів.

— Ну, веселуни мої, — сказав він, — чи не вип'єте зі мною водиці на прощання?

— З великим задоволенням, — відповіли вони.

І Древлен відвів їх у затінок під деревами, де стояв високий кам'яний глек. Древлен наповнив три келихи, й усі троє випили; і гобіти бачили, як ент дивиться на них поверх келиха його дивними очима.

— Помалу, помалу! — сказав він. — Бо ви вже підросли від нашої останньої зустрічі.

Вони розсміялись і спорожнили келихи.

— Ну, до побачення! І якщо почуєте у вашому краю щось про наших жінок, то не забудьте сповістити мене!

Він помахав усім величезними руками та сховався між деревами.

Тепер вони поїхали швидше, навпростець до Роганського Проходу; і нарешті Араґорн розпрощався з ними неподалік від того місця, де Піпін зазирнув у Камінь Ортханка. Гобітів зажурило це прощання, адже Араґорн ніколи не підводив їх і провів через стільки небезпек.

— От нам би таку кулю, в якій можна бачити своїх друзів, — сказав Піпін, — і розмовляти на відстані.

— Для цього згодиться тільки одна, — сказав Араґорн. — Бо тобі не захочеться дивитися на те, що покаже тобі Камінь Мінас-Тіріта. А Палантир Ортханка залишить собі король, аби спостерігати, що діється в його королівстві та чим займаються піддані. Не забувай, Переґріне Туку, що ти лицар Ґондору, і я не звільняю тебе від служби. Зараз я тебе відпускаю, та можу будь-коли відкликати. І пам'ятайте, друзі мої гобіти, що до моїх володінь належать і північні землі, і я туди обов'язково прийду.

Потім Араґорн попрощався з Келеборном і Ґаладріель; і Володарка сказала йому:

— Ельфійський Самоцвіте, крізь темряву ти пройшов до своєї надії і досягнув усього, чого прагнув. Хай будуть дні твої щасливі!

А Келеборн додав:

— Прощавай, родичу! — сказав він. — Нехай не спіткає тебе моя доля, і твій скарб нехай буде з тобою до кінця!

З цими словами вони розлучились, а саме в той час заходило сонце; і коли вони проїхали трохи, а тоді обернулися, то побачили короля Заходу верхи на коні, а довкола — його лицарів; і у променях вечірнього сонця їхня збруя сяяла черленим золотом, а біла мантія Араґорна палахкотіла вогнем. Тоді Араґорн підняв над головою зелений самоцвіт, і зелене полум'я блиснуло в його руці.

Невдовзі, за руслом Ізену, вони звернули на захід і через Роганський Прохід виїхали в Сірий Край. Місцеві мешканці тікали і ховалися, бо вони боялись ельфів, хоча насправді ті заходили нечасто сюди; але мандрівники не звертали уваги на місцевих, бо загін іще був великий і мав зі собою все необхідне; тому їхали без поспіху, ставлячи намети, коли і де заманеться.

На шостий день після прощання з королем вони перетнули ліс, що вкривав підніжжя Імлистих Гір, які тепер піднімалися праворуч. Коли після заходу сонця знову виїхали на відкриту місцевість, то наздогнали старого, котрий спирався на ціпок, у сірому чи брудно-білому шматті, а за ним плентався другий жебрак, горблячись і схлипуючи.

— Це ти, Сарумане? — сказав Ґандалф. — Куди йдеш?

— А тобі що до того? — відповів той. — Будеш і далі мені вказувати, мало тобі моєї біди?

— Сам знаєш відповідь, — сказав Ґандалф, — ні і ще раз ні. Та у будь-якому разі приходить кінець моїм турботам. Король перебрав тягар на себе. Якби ти не пішов із Ортханка, то зустрів би його та переконався б у його мудрості й милосерді.

— Значить, добре, що раніше забрався, — сказав Саруман, — бо не потрібні мені його мудрість і милосердя. А якщо хочеш відповідь на твоє запитання, то я шукаю виходу з його володінь.

— Тоді ти знову помилився дорогою, — сказав