Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Л і з х е н

        От тобі й дожартувалась.

На шию парубку чіплялась!

З ним вона й на гулі,

З ним і на танцюлі,

Хотіла скрізь перед вести;

Пиріжком, вином її вгости;

Пишалась з своєї красоти,

Стиду і сорому не мала,

Дарунки від нього приймала.

А він лестив її, пестив,

Аж поки без вінка пустив.

Ґ р е т х е н

Сердешная!

Л і з х е н

              Жалю по киселю!

Ми все, було, при кужелю,

Мати не випустить вночі, —

Вона ж воркує, стоючи

В садку з ласкавчиком своїм —

І нічка не змигнеться їм.

Тепер іди на покриття,

На привселюдне каяття[79].

Ґ р е т х е н

Він, певне, жениться на ній.

Л і з х е н

Нема дурних! Та він же зух —

Ще знайде сто таких красух;

Уже відкинувсь.

Ґ р е т х е н

                     Одурив!

Л і з х е н

А хоч би славу і покрив,

То хлопці зірвуть з неї вінця.

А ми їй — січки під ворітця[80].

(Пішла).

Ґ р е т х е н

(сама, вертаючись додому)

Як сміло я колись судила,

Як дівчина яка зблудила!

Як я словами гріх діймала,

Що й слів на те було замало!

Як я його, було, чорню

І бідну покритку виню.

Яка була в мені пиха!

І ось — сама не без гріха.

Та все, що в гріх мене ввело,

Ох боже, любе й миле було!

БІЛЯ МІСЬКОГО МУРУ[81]

У ніші муру статуя Mater dolorosa[82], перед нею глечики з квітами. Ґ р е т х е н стромляє свіжі квітки в глечики.

Ґ р е т х е н

О Діво,

Глянь милостиво,

За гріх мій Бога вмилосердь!

Мечем пробита,

Жалем повита,

Ти зриш святого сина смерть.

Отця зовеш ти

Й зітхання шлеш ти

До неба, скорби повна вщерть.

Хто знає,

Як крає

Це серце біль трудний?

Як душа моя страждає,

Чим тремтить, чого жадає —

Видно лиш тобі одній!

Чи то б куди пішла я —

Тяжка, тяжка, тяжкая

На серденьку печаль!

Чи то одна сиджу я —

Тужу, тужу, тужу я,

Терзає душу жаль.

Скропила я ції квіти

Росою, ах! сліз моїх,

Коли я рано-вранці

Для тебе рвала їх.

Як промені веселі

Заграли крізь вікно,

Ридаючи, в постелі

Сиділа я давно.

Спаси! Одринь ганьбу і смерть!

О Діво,

Глянь милостиво,

За мене Бога вмилосердь!

НІЧ[83]

Вулиця, біля дверей Ґретхен.

В а л е н т и н

(солдат, брат Ґретхен)

Коли, бувало, на гульні

Товариші мої п'янí

Почнуть хвалить та величать

Своїх улюблених дівчат,

П'ючи хильцем, щоб та хвала

Іще міцнішою була, —

Сиджу я нишком у кутку

І чвань ту слухаю грімку,

А там всміхнусь, розгладжу вус

І, повну взявши, було, озвусь:

«Ну що ж, усякому своє!

Та де в краю дівчина є,

Щоб Ґретці-сестриці рівня була,

Щоб їй водиці подать могла?»

Дзень-брязь! Дзень-брязь! Бряжчать чарки,

Аж гук устане: «Правда його!

Вона — окраса дівоцтва всього!» —

І поніміють всі хвальки.

Тепер до чого ж довелося!

Дерись на стіну, рви волосся!

Усяка погань шпильки пускає,

Киває, моргає, плечима стискає,

Й на кожен закид, кожен закив

Мовчи й печи, мов злодій, раків!

Хоч їх усіх поб'ю на рам'я,

А все ж брехні їм не завдам я.

Це хто ж іде? Ще й крадькома…

Їх двоє, сумніву нема.

Коли це він, той шалапут,

То я йому зроблю капут!

Ф а у с т,   М е ф і с т о ф е л ь.

Ф а у с т

Отак як там, в каплиці, за вікном

Проблискує лампадка невгасима,

А далі ледве-ледве блима,

І тьма згущається кругом, —

І в мене в серці споночіло.

М е ф і с т о ф е л ь

А в мене якось ниє тіло,

Мов у кота, що по щаблях,

По ринвах крадеться на дах;

А на душі вже так цнотливо…

Злодійкувато й похітливо…

То вже по жилах жбуха, б'є

Вогонь Вальпуржиної ночі[84],

Що післязавтра настає, —

Тоді й до сну байдужі очі.

Ф а у с т

А скарб тоді підніметься мені,

Що он мигоче в глибині?

М е ф і с т о ф е л ь

Так, ти зрадієш — не сказати;

Казанчик вигулькне пузатий:

Я якось зазирнув згори —

Які там гарні таляри!

Ф а у с т

А там нема якихсь окрас

Для любої моєї кізки?

М е ф і с т о ф е л ь

Чому ж, я бачив там якраз

Чудових перел зо три низки.

Ф а у с т

Гаразд! Не хочеться мені

Іти до неї впорожні.

М е ф і с т о ф е л ь

Чого ж на себе нарікати,

Як можна й даром скуштувати?

Ось зорі сповнили всю неба глибину,

Нам можна