Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

розслідування? — обережно поцікавився полковник. — Адже пан Вінкель найняв вас саме для цього. Я не помиляюся?

— Не помиляєтеся, добродію. Та я б волів дочекатися господаря цього вечора, щоб розмовляти про такі речі.

— Ох, звісна річ. Даруйте.

— Втім, ви мусите знати, пане комісаре, що ми чекаємо якнайшвидших результатів, — діловито зазначив фон Гарпе, — все це й так затягнулося.

— Запевняю, пане статс-секретарю, що я й сам не маю іншого вибору, яку найкоротший термін завершити слідство. Тож наші бажання збігаються, — Вістович мовив категорично, хоч і намагався додати в слова деякої доброзичливості.

— Наш друг фон Гарпе всього лише намагається сказати, що відома нам справа має також і державне значення. І навіть міждержавне, — примирливо сказав Еберт. — Ми зовсім не збираємося на вас тиснути, пане Вістовичу. Лише хочемо донести усю важливість та разом з тим і делікатність цієї... еммм... не надто приємної оказії.

Замість відповіді комісар підніс до рота склянку й знову втупився у бурбон.

— Ну от, варто було вас зібрати разом, як ви одразу ж посперечалися, — почувся голос Удо Вінкеля.

Поставивши склянку на стіл, комісар побачив його самого. Господар вечора стояв перед ними, одягнений як завжди в бездоганний гарнітур, і, спостерігаючи за ними, цинічно посміхався.

— Це аж ніяк не суперечка! — поспішив сказати полковник. — Радше — ділова розмова.

— Коли так, то давайте продовжимо, — сідаючи в крісло, сказав мафіозі. — Думаю, пан Вістович не проти поділитися з нами своїми першими спостереженнями. Чи не так, комісаре? У вас чверть години, доки не оголосять про початок бою, — він легенько кивнув у бік рингу.

Здавалось, ніби насправді Вінкель погрожував, що боксери вийдуть звідти і зіб’ють його на квасне ябко, якщо слова львів’янина не припадуть до смаку.

— Всі свої спостереження я волів би залишити при собі аж до завершення справи, — промовив комісар, — але якщо вже ви наполягаєте...

Вістович загасив цигарку і зробив останній ковток, спорожнивши склянку. Навіть перед самим собою він би не зізнався, що таким чином хотів лише приховати хвилювання.

— Вбивства, як ви здогадуєтеся, між собою пов’язані: схожий почерк убивці, подібні обставини, а найголовніше — всі жертви були знайомі між собою і мали спільний інтерес. Я маю на увазі вашу угоду, — продовжив він. — До слова, берлінського поліцейського, перед пожежею в його домі, також було вбито ножем...

— Як і мого друга Бартоломея, — похмуро додав Вінкель.

— Далі шукаємо спільного ворога... — промовив комісар.

— Тут усе просто, — нетерпляче перебив його фон Гарпе, — спільний ворог у нас — росіяни. Точніше, російська розвідка. Без жодного сумніву, це вони підіслали вбивць... Адже в усіх німецьких землях вдосталь їхніх горлорізів.

— Отут і криється найцікавіше, панове...

Вістович помовчав якусь мить, а тоді продовжив:

— Це не був жоден засланий убивця. Кожен убитий помер від поранень у живіт. Так, ніби відкрито розмовляв перед цим з убивцею. Звідси можна виснувати, що нападник і жертви добре знали один одного. А якщо убивця, як ми припускаємо, один і той самий, значить, це був спільний приятель усіх наших покійників.

— Чи не хочете ви сказати, що... вбивця — це котрийсь із нас? — обережно перепитав полковник.

— Ха! Наприклад, фаховий військовий, який добре вправляється з ножем, — закинув Ніцпон.

— Якщо вже на те пішло, то логічніше підозрювати фон Гарпе, — огризнувся той, — він мисливець...

— Замовкніть, панове, — урвав їх Вінкель. — Вістовичу, це доволі серйозне звинувачення, — звернувся він до комісара.

— Хіба я когось звинуватив? Щойно пан Альсдорф сам дійшов такого висновку.

— Але ви підвели до цього. Треба бути бовдуром, щоб вас не зрозуміти.

— І все ж я наполягаю, що лише поділився роздумами, як ви й просили, пане Вінкелю.

— Втім, ви знаєте більше! — втрутився Еберт.

— Можливо, — згодився Вістович.

— Тоді якого біса не розкажете нам усе?

— Назвімо це обережністю, — відповів комісар, — якщо вбивця — справді хтось із вас, я не хотів би викладати всі карти.

Він потягнувся за портсигаром, звідки видобув нову цигарку.

— Крім того, мені не хочеться закінчити, як бідолаха Лютке, — додав львів’янин, чиркнувши сірником.

— Виходить, пане Вістовичу, росіяни в цій справі ні до чого? — запитав Вінкель.

— Якраз навпаки, — заперечив комісар, — думаю, нашого вбивцю вони обрали як інструмент. Так легше потім замести сліди.

— Тобто серед нас не лише убивця, але й одночасно шпиг? — вигукнув Ніцпон.

— Якби серед нас був убивця, то він одночасно був би й російським шпигом, — зробив уточнення комісар.

— Годі, — урвав Вінкель і підвівся з-за столу, — от-от розпочнеться поєдинок. Я хочу його подивитися. Щиро дякую, пане Вістовичу. Продовжуйте свою роботу. Гарного вечора, панове!

На цих словах господар відійшов у інший бік, звідки боксерів було видно краще. Комісар також не затримався за столом. Залишивши цю не надто приємну компанію, подався до шинквасу, де замовив собі нову порцію бурбону.

Бійці стояли по різних кутках, один навпроти одного. Зростом і статурою були майже однакові, хіба що м’язи в Лисака виглядали рельєфнішими. Зате Щипак мав довші руки, що дозволяло йому впевнено тримати дистанцію і завдавати удари здалеку. Львів’янин це розумів, тому сподівався, що трапиться можливість вдарити зблизька. А вже силу своїх «бокових» та нижніх «гачків» він знав добре. Не один від них упав, і не одного приводили після них до тями.

Коли вдарив ґонґ, боксери зійшлися посередині свого ристалища, проте ніхто з них не поспішав атакувати. Чоловіки обмінялися кількома не надто сильними штурханами лівою, аби зрозуміти, куди звик відхилятися суперник або як полюбляє відповідати. Зрештою, стало зрозуміло, що позенець шукатиме нагоди радше для доброї контратаки або ж сподіватиметься зустріти опонента «на протиході». Що ж до Ромка, то йому лишалося тіснити Щипака, заганяти в кути і до канатів, пірнати під його рукавиці і забігати за передню ногу. Словом, робити все, щоб у слушний момент сильно й точно вцілити тому в живіт, по печінці чи знизу в підборіддя.

Перший раунд минув мляво, і публіка лишилася незадоволеною. Звідусіль лунало свистання й обурливі вигуки. Підхмелілі чоловіки, оповиті хмарами тютюнового диму, вимагали від бійців видовища, а не «бабського герцю» чи «школярської шарпанини». Тому після короткої перерви обоє підбавили темпу й агресії,