Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

тепер працювати? Як? Хто годуватиме тебе, Юльцю?..

…Будинки один за одним вибухають і розсипаються, цеглини здаються маленькими, легкими, мов з бісеру. Страшно, хоч і в кіно…

…Юлька хапає губами вишні просто з пригорщі, спішить. Ягоди чавляться в роті, сік бризкає через напіврозтулені вуста, тече по підборіддю. Кісточки клацають об зуби. Весело…

…Чара усміхається куточками загадкових губ:

— Повільно… Ще повільніше…

Велика вишня лежить на язику, здається: ось-ось почне пульсувати, мов жива. Ув’язнена щільно стуленими губами. Пружиста, туга, поволі вбирає в себе тепло.

— Коли ти збагнеш її, то зрозумієш і себе — такого, що відчуває… Відчуває через неї увесь світ.

Затиснув зуби — життєдайна волога заструменіла по піднебінню: кисло, солодко, чудово! Цієї миті зрозумів, що може бачити й відчувати одночасно все — від одягу на своїй шкірі до печалі на денцях веселих очей старшого брата Чари, від тарелі з ягодами до далекого виднокраю за високим вузьким вікном… Одночасно — все. Чітко, виразно. І всі відтінки смаку й аромату тієї вишеньки…

…Такий стан називають розфокусованою свідомістю.

Прочитав це й схвильовано відірвався від книги, міцно притиснувши вказівним пальцем дане визначення, щоб потім довго не шукати в рясному тексті сторінки. Обвів поглядом блакитне шатро великого залу наукової бібліотеки. Хотів побачити й почути все водночас — табло з мозаїкою номерів абонентів, аконітові візерунки на стелі, заглиблених у книжки й конспекти людей. Але нічого не вдавалося, очі швидко ковзали туди-сюди, щоразу вихоплюючи з мозаїки оточення лише щось одне. Щось не так із зором? Нещодавно перевіряв — норма. Чому ж він не може зробити того, що вдається багатьом іншим? Не старався як слід? Упустив якусь важливу деталь? Чи просто бездарний?..

Голова палала від пульсуючого болю, проте з круговерті віртуальних відлунь викристалізувалося: це спогади різних людей. Калейдоскоп. Візерунками в калейдоскопі неможливо керувати…

Потрібно, вкрай необхідно.

Навіщо?

Поміркувати над цим не встиг — мозок затопили нові й нові картинки.

…Пиво весело булькає у вузькому горлі пляшки, ллється через край. Правицею бере гранчасту склянку, наповнену прозорою жовтизною дивного напою. Спочатку вдихає п’янкий аромат, потім жадібно п'є, стискаючи лівою рукою пляшку. Від прохолодного задоволення тремтять горло, шлунок… І руки…

…Пухкенька білява студенточка (з породи мальвін) випинає повні перлисто-фіолетові губки й канючить:

— Спитайте ще… Я вчила. Просто розгубилась… Будь ласка, — а дурненькі коров’ячі очі, навіть повні сліз, намагаються кокетувати. Мальвіна нещасна! Я тебе спитаю…

Сонячний промінь ласкаво гріє скроню та щоку, пробивається крізь заплющені повіки яскраво-червоним сяйвом. Хочеться зосередитись на цьому приємному відчутті, але в голові безупинно снують спалахи чітких образів, переплутуються, заважають один одному з’єднатися в якусь логічну послідовність, і череп тріщіть од внутрішнього тиску. А от тіло вже не тремтить, і в глибині свідомості несподівано визріває досить смутна думка, що найгірше — позаду, пам’ять стабілізується, здатність мислити поступово відроджується. Невдовзі він зможе-таки опанувати себе. Зможе.

Першим усвідомив це Вельф і відразу почав розкладати «по поличках» мішанину в голові. Спогади нарешті вдається відокремити один від одного, розрізнити — де чиї. Добре. Пізніше вони систематизуються й тоді… Звідки це слово — систематизувати? Камінський. Теж починає думати й заважає.

Забагато думок одночасно.

… — Людина — це інформація, — Камінський нервово, похапцем затягує в себе димок, наче цілує сигарету. Поспішає, поки не забув цитати. — Ми створені з неї. Як там далі? З неї сформовані наші серця, голови й долоні. А ще — прилади та інструменти.

Ігор кашляє від сизого диму, крутить головою й завзято не погоджується з ним:

— Ця галузь — туманна трясовина. Отак відразу й діяти — не пізнавши до кінця нейрофізіологічних та нейрохімічних механізмів процесу?! Коли будь-який вплив може порушити крихку рівновагу мозку? Схаменися! — робить затяжку і знову кашляє…

Теплі пальці м’яко лягли на чоло, погладили обличчя.

— Ви мене чуєте, правда ж? Можете розплющити очі?

Катерина. В уяві промайнула її акуратна зграбна постать. Невисока, міцненька, темні глянцеві кучерики вислизають з-під білої накрохмаленої шапочки. Її пальці та її голос — поруч, не в спогадах. Але зараз вона перебуває за межами ірреального океану картин минулого, з якого потужним струменем вибило на поверхню ще один.

…Раїса поправила обидва бантики на Ірочці — на поясі та в розкішно розпущеному кучерявому волоссі. Завжди чепурила її, як малу мальвіну. Якби було так, як він хотів, дочка носила би дві косички та зручні комбінезончики. Камінський у всьому цінував раціональність, а не примхи.

Іринка кумедно морщила носика, а Раїса воркувала, підтягаючи на тоненьких ніжках прикрашені мереживом гольфи:

— А хто тут любить мамусю? Тільки Ірочка й любить мамусю. Покажи, як ти її любиш, — схилялась до донечки, а великі блискучі очі — очі ображеної телиці — дивились на нього, чекали. А він сердився й мовчав…

— Спробуйте розплющити очі, ви ж мене чуєте, я знаю, — голос Катерини бив по голові, відлунював у напружених від тиску очах. Він зібрав усі сили, щоб відповісти:

— Не зараз… Будь ласка, дайте мені спокій…

— Слава Богу! — трохи не в самісіньке вухо закричав відомий безбожник Вуселко. — Реагує!

Проте далі він реагував лише на óбрази, що спалахували в мозку.

…Огидна неголена пика дихала перегаром. Вітчим виривав зі щоденника неохайно пописані синім та червоним сторінки, бгав товстими волохатими пальцями ці аркуші та пхав йому до рота:

— Їж, падлюко! Ми вже по горло ситі твоїми двійками!

Юлька задихався від сліз, розпачливо рюмсав і силувано жував огидний шорсткий папір. Його трусило від страху та ненависті, найбільше ненавидів щоденник і школу з усіма вчителями, книжками та учнями, найбільше боявся вітчима. А матері завжди було шкода. Вона плакала поруч п’яними слізьми й голосила:

— Я на тебе все життя поклала, а ти! Коли ти вже перестанеш брехати?! Коли ти мене ганьбити перестанеш?!

Утягував голову в гострі худенькі плечики, щулився, хотілося зникнути, а вітчим усе шматував рештки щоденника — на клаптики — й ревів басом у самісіньке обличчя:

— Ти в мене його з’їси! З’їси, гадюченя! Нікуди не дінешся! Ану, жуй! — пхав і пхав брудний папір до маленького рота.

А мати кричала своє:

— У батька вдався! На мою голову! На мою бідну голіво-о-оньку!..

Спогад був болісним, переживати це знову не хотілося, але в голові вже замерехтів (він знав, як це виглядає на екрані)