Читати книгу - "Аутсайдер"

аж на дві камери, і тепер у кадрі з’явилася аудиторія — люди стоячки аплодували Кобену. А за столиком у першому ряді — троє чоловіків та одна жінка. Ралф відчув, як його шлунок, мов швидкісний ліфт, летить униз. Він клацнув по екрану, зупинивши відео.

— Господи, — сказав детектив. — Це він. Террі Мейтленд, разом із Раундгіллом, Квейдом і Ґрант.

— Зважаючи на речові докази, що ми отримали, я не розумію, як це може бути, але чорт забирай, цей чоловік і справді схожий на Террі.

— Білле…

Цілковито приголомшений, Ралф не зміг одразу закінчити речення.

— Білле, цей хлопець був тренером мого сина. Він не просто на нього схожий, це і є він.

— Кобен говорить хвилин сорок. Здебільшого пока­зують тільки його на сцені, але час від часу трапляються кадри з аудиторією, коли люди сміються над якимись дотепами — а цей дядько дотепний, мушу визнати. Інколи люди просто уважно слухають. Мейтленда — якщо це Мейтленд — на цих кадрах майже завжди видно. Але останній цвях у віко домовини забито десь на п’ятдесят шостій хвилині. Перемотай.

Про всяк випадок Ралф відмотав на п’ятдесят четверту. На той час Кобену вже ставили запитання з залу. «У своїх книжках я ніколи не вживаю лайки тільки заради лайки, — розповідав письменник, — але за певних обставин матюки дуже навіть слушні. Чоловік, який щойно забив собі пальця молотком, навряд чи скаже “Ой, леле”». Сміх залу. «Маю час іще для одного чи двох запитань. Наприклад, ви, сер?»

Кадр із Кобеном змінився кадром із наступним глядачем. Це був Террі Мейтленд, обличчя взято збіса великим планом, й остання надія Ралфа на те, що вони мають справу з двійником (як це припустила Джинні), випа­рувалася.

«Коли ви сідаєте писати роман, містере Кобен, то чи зав­жди знаєте, хто скоїв злочин, чи інколи під кінець і самі дивуєтеся?»

У кадрі знову з’явився Кобен, який усміхнувся й відповів: «Дуже хороше запитання».

І не встиг він дати дуже хорошу відповідь, як Ралф відмотав назад на Террі, який підвівся, щоб поставити своє запитання. Детектив вдивлявся в екран секунд двадцять, а потім віддав айпед окружному прокурору.

— Вжух! — сказав Семюелз. — І наша справа летить у трубу.

— Результати ДНК ще не готові, — мовив Ралф… або радше почув, як мовив.

Він почувався так, наче свідомість розійшлася з тілом. Мабуть, саме таке відчуття мають боксери перед тим, як рефері спиняє бій.

— І попри те, я ще мушу переговорити з Деборою Ґрант, — продовжив він. — Після того я поїду до Кеп-Сіті й візьмуся до обов’язків детектива старої школи. Підніму зі стільця свою дупу і піду стукати у двері, як мені порадили. Поговорю з персоналом у готелі, а також у «Вогнищі», куди вони ходили обідати.

І, згадавши Джинні, Ралф додав:

— Може, мені пощастить і там лишилися речдоки.

— Ти розумієш, що з готелем у великому місті на це практично немає шансів, тим паче, коли після того дня минув майже тиждень?

— Розумію.

— А щодо ресторану, то він, мабуть, навіть не працює в такі години.

Семюелз говорив, мов дитина, яку дорослий хлопець штовхнув на тротуар, і вона через це забила коліно. Ралф починав усвідомлювати, що цей чоловік йому не так уже й подобається. Він дедалі більше скидався на слабака.

— Якщо ресторан поруч із готелем, то ймовірно, що його відкрито на бранч[80].

Семюелз похитав головою, так само вдивляючись у кадр із Террі Мейтлендом.

— Навіть якщо ми отримаємо збіг за ДНК… у чому я починаю сумніватися… ти вже достатньо пропрацював на цій посаді й знаєш, що присяжні нечасто визнають провину на підґрунті ДНК і відбитків пальців. Чудовий доказ тому — суд над О. Джеєм.

— Свідки…

— Ґолд їх знищить на перехресному допиті. Стенгоуп? Стара й наполовину сліпа. «Правда, що три роки тому ви відмовились від прав водити машину, місіс Стенгоуп?» Джун Морріс? Дитина, яка бачила закривавленого чоловіка з протилежного боку вулиці. Скавкрофт тоді випив, і його друзяка теж. У Клода Болтона історія з наркотиками. Найкращий його свідок — це Віллов Рейнвотер, але маю для тебе новину, друже, — у цьому штаті люди не особливо зважають на індіанців. Не дуже їм довіряють.

— Але ми надто далеко зайшли, щоб задкувати, — відказав Ралф.

— Отака гірка правда.

Вони трохи посиділи в тиші. Двері до Ралфового кабінету були прочинені, у головній залі відділка майже нікого не було, як і годиться для недільного ранку в маленькому містечкові Південного Заходу. Ралф хотів було нагадати Семюелзу, що це відео відволікло їх від слона в кімнаті: вбито дитину, і, згідно з усіма набутими речдоками, вони піймали саме того, хто це зробив. Те, що Мейтленд у цей час начебто перебував за сімдесят миль від місця злочину, треба ще з’ясувати й підтвердити. А поки не підтвердять, відпочивати не годиться.

— Якщо хочеш, поїхали зі мною до Кеп-Сіті.

— Не вийде, — відповів Семюелз. — Я їду з колишньою дружиною та дітьми на озеро Окома. Вона влаштовує пікнік. Ми нарешті порозумілися, і я не хочу ризикувати.

— Окей.

Пропозиція все одно була несерйозна, бо Ралфу хотілося побути на самоті. Хотілося спробувати збагнути, яким чином така з першого погляду проста справа перетворилася на колосальний пиздець.

Він підвівся. Білл Семюелз склав айпед у портфель і став поруч із Ралфом.

— Гадаю, через це ми можемо втратити роботу, Ралфе. І якщо Мейтленд вийде на волю, то подасть на нас до суду. Сам знаєш, що подасть.

— Їдь на свій пікнік. Поїж трохи сендвічів. Це ще не кінець.

Семюелз першим вийшов з кабінету, і щось таке в його ході (чи то опущені плечі, чи то портфель, що безнадійно стукався об його коліно) розлютило Ралфа.

— Білле?

Семюелз озирнувся.

— У цьому місті жорстоко зґвалтували дитину. Імовірно, що або до, або вже після цього хлопчика покусали на смерть. У мене це досі в голові не вкладається. Ти гадаєш, його батькам не до щурячої сраки — чи ми втратимо роботу, чи подадуть позов на міське управління?

Семюелз нічого не відповів, просто перетнув кімнату для інструктажу й вийшов під промені вранішнього сонця. Чудовий вийде день для пікніка, проте Ралф підозрював, що прокурор не зможе ним цілком насолодитись.

  12

Фред та Оллі зайшли до приймальні реанімаційного відділення в шпиталі Мерсі через три хвилини після «швидкої» з Арлін Пітерсон і незадовго до того, як суботня ніч перетворилась на недільний ранок. О тій годині в передпокої було натоптом натоптано забитих, заюшених і п’яних, які скаржилися, плакали й бухикали. Як і більшість відділень невідкладної допомоги, суботньої ночі в Мерсі було особливо людно, але о дев’ятій ранку в неділю там майже нікого не лишилося. Чоловік, який прикладав імпровізовану пов’язку до рани на руці. Жінка, яка тримала на колінах дитину з високою температурою, і вони разом дивилися на виверти Елмо [81] по телевізору, прикрученому до стіни в кутку. Кучерява дівчина-підліток, яка сиділа із заплющеними очима, відхиливши голову назад і схопившись руками за живіт.

І вони. Рештки сімейства