Читати книгу - "Американські боги"

маємо згаяти ще трохи часу — сьогодні ж субота, банк зачиняється пополудні. Хочеш пообідати, га?

— Вмираю з голоду.

— Є одне місце...

Середа, поки вів машину, мугикав під носа якусь життєрадісну пісеньку, якої Тінь так і не зміг розпізнати. Сніжинки, які почали сипати з неба, виглядали точнісінько так, як їх собі науявляв Тінь, і він на диво запишався. Розумом він усвідомлював, що не причетний до снігопаду, — так само, як і срібний долар в нього в кишені ніколи не був місяцем. Але все ж...

Вони приїхали до великої прямокутної будівлі. За чотири долари дев’яносто дев’ять центів, як повідомляло оголошення, тут можна «їсти скільки влізе».

— Люблю це місце, — сказав Середа.

— Добре їдло? — запитав Тінь.

— Не так, щоб дуже. Але атмосфера незабутня.

Коли вони з’їли обід (Тінь взяв собі смажену курку, і йому посмакувало), виявилось, що атмосферу, яка так подобалась Середі, створювало підприємство, яке займало задню частину сарая. Це був, як проголошував банер, що висів посеред будівлі, «Розпродаж збанкрутілих і ліквідованих компаній».

Середа вийшов до припаркованої машини, повернувся з невеличкою валізкою і попрямував із нею до вбиральні. Тінь виснував, що так чи інакше скоро дізнається, що задумав його наймач. Тому він став знічев’я нишпорити по прилавках Бюро ліквідації, розглядаючи виставлені на продаж речі: коробки кави «для використання тільки в парових фільтрах», іграшкові фігурки Черепашок-ніндзя і принцеси Ксени в гаремних шароварах, м’які ведмедики на батарейках, які грали патріотичні мелодії на ксилофонах, банки тушівки, галоїді і бахіли, пачки зефіру, наручні годинники з президентом Біллом Клінтоном, мініатюрні штучні різдвяні ялинки, сільнички і перечнички у формі тваринок, частин тіла, фруктів та черниць, і найцікавіший лот — набір для оздоблення сніговика «Просто додай справжню морквину», що містив пластмасові вугільні очі, дешеву люльку з кукурудзяного качана і пластиковий циліндр.

Тінь думав про сили, які примусили місяць зійти з неба і перетворитись на срібний долар і через які жінка могла покинути могилу і нишпорити по місту, аби з ним поговорити.

— Хіба ж не чудова місцина? — спитав Середа, вийшовши з туалету. Він витирав руки, з яких досі капала вода, хустинкою. — У них закінчилися паперові рушнички, — пояснив.

Тепер Середа був одягнений у темно-синю куртку і штани їй до пари, ще на ньому були синя краватка, грубий синій светр, біла сорочка і чорні черевики. Він виглядав, як працівник служби безпеки, і Тінь йому про це сказав.

— Що я можу на це відказати, юначе? — відповів Середа, підчепивши коробку пластикових акваріумних рибок («Вони ніколи не потьмяніють і не зголодніють!»). — Хіба що привітати тебе з тим, який ти спостережливий. Як щодо Артура Геддока, га? Артур — гарне ім’я.

— Банально.

— Ну то вигадаєш щось своє. Отже. Повертаймось до міста. Ми підоспіємо якраз на час нашого пограбування банку, після якого в мене буде трохи готівки на кишенькові витрати.

— Більшість людей просто зняли б гроші з банкомата.

— Як не дивно, це більш-менш те, що я планую зробити.

Середа припаркувався біля супермаркету через дорогу від банку. Він вивудив з багажника металеву валізку, планшет і пару наручників. Прикріпив наручниками валізку до зап’ястя. Сніг і далі падав. Середа вдягнув блакитний кашкет і почепив бейдж із липучкою на нагрудну кишеню. На бейджі і кашкеті було написано «СЛУЖБА БЕЗПЕКИ А1». Потім він закріпив депозитні бланки на планшеті і згорбився. Він виглядав, як стріляний коп на пенсії, який примудрився відростити черевце.

— Тепер, — скомандував старий, — іди влаштуй собі невеличкі закупи в продуктовому відділі, а потім ошивайся біля телефона. Якщо хтось запитає, ти чекаєш на дзвінок від своєї дівчини, у якої зламалася машина.

— А чому б їй дзвонити мені в супермаркет?

— Якого дідька тобі знати?

Середа натягнув пару пухнастих рожевих навушників. Зачинив багажник. На навушники і темно-синій кашкет сідали сніжинки.

— Як я виглядаю? — поцікавився він.

— Безглуздо, — відказав Тінь.

— Безглуздо?

— Ну, може, недолуго.

— Пан Безглуздий-і-недолугий. Це чудово, — усміхнувся Середа.

Навушники робили його на вигляд водночас вартим довіри і кумедним. Зрештою, старий видавався доволі милим. Він перейшов через дорогу і закрокував кварталом до будівлі банку, а Тінь тим часом зайшов до супермаркету і став спостерігати.

Середа почепив великий червоний знак «Не працює» на банкомат. Заклеїв червоною стрічкою вікно для нічних депозитів і приклеїв над ним роздруковане оголошення. Тінь зі здивуванням прочитав: «ЗАДЛЯ ВАШОГО КОМФОРТУ МИ ПРАЦЮЄМО НАД ВДОСКОНАЛЕННЯМИ. ПРИНОСИМО ВИБАЧЕННЯ ЗА ТИМЧАСОВІ НЕЗРУЧНОСТІ».

Тоді Середа обернувся і став обличчям до вулиці. Він виглядав змерзлим і упослідженим. Молода жінка підійшла, щоб скористатися банкоматом. Середа похитав головою і пояснив, що банкомат не працює. Вона вилаялась, вибачилась за лайку і помчала геть.

Під’їхала машина, з неї вийшов чоловік із невеликим сірим мішечком і ключем. Тінь спостерігав, як Середа вибачається, тоді просить підписатись на планшеті, перевіряє документи чоловіка, ретельно виписує йому чек, на мить вагається, який документ залишити собі, і, зрештою, відчиняє свою валізку і ховає туди мішечок.

Чоловік тремтів і тупцював під снігом. Він чекав, поки літній охоронець закінчить з цією бюрократичною тяганиною. Його хвилювало тільки, аби він міг здати виручку, вшитися з холоду і зайнятися своїми справами. Він взяв чек, сів до своєї теплої машини і поїхав геть.

Середа, не випускаючи металевої валізки, перейшов через дорогу і купив собі в супермаркеті кави.

— Доброго дня, юначе, — звернувся він до Тіні з добродушним смішком, коли проходив мимо. — Холоднувато, га?

Доброзичливий літній охоронець у недолугих рожевих навушниках знову перетнув вулицю і став збирати сірі мішечки і конверти в людей, які в те суботнє пообіддя приходили покласти на рахунок у банку свою зарплату або виручку.

Тінь купив кілька журналів: «Полювання на індичок», «Піпл» і «Щотижневі міжнародні новини» (просто тому, що обкладинка зі сніговою людиною виглядала ну дуже вже спокусливо), сів біля вікна і став виглядати через скло.

— Я можу чимось допомогти? — звернувся до Тіні чорношкірий сивовусий добродій. Схоже, він був тут за менеджера.

— Дякую, друже, але ні. Я просто чекаю телефонного дзвінка. У моєї дівчини зламалася машина.

— Напевне, акумулятор, — відказав чоловік. — За останні три чи чотири роки люди стали часто про них забувати. А акумулятори ж навіть не особливо дорогі.

— І не кажи! — погодився Тінь.

— Ну тримайся тоді, здоровило, — сказав чоловік