Читати книгу - "Бурштин"

Сашко почав упізнавати ознаки загадкової місцини. Он стирчить рідколісся, далі ніби вирізана серед лісу просіка. Ще далі – скелястий схил, очерет, топке болото, а за гущавиною верболозу вода – тиха й прозора.

Проте щось тут було не так, як минулого разу. Сашко відразу відчув сторонню присутність. Кинув руку вгору, змушуючи дівчину зупинитися та замовкнути. Галя миттю втямила, принишкла за стовбуром. Хлопець скоса глянув: наче злилася з деревом, вросла в кору, нізащо б не помітив, навіть попри мисливський досвід. Посміхнувся – Катерина б нізащо не змогла.

Мимоволі він весь час їх порівнював, своїх жінок, і завжди ті порівняння виявлялися не на користь дружини.

Перечекали хвилин п’ять, майже не дихаючи. Ні, певне, здалося. Нікого, навіть птаства не чути. Тоді почали обережно пробиратися до озера. Хоч час був не дуже пізній, у лісі починало сутеніти. Тільки тоді Сашко пожалкував, що піддався на вмовляння своєї супутниці. Злегковажив, хоча добре знав: ліс цього не прощає. Сутінки впадуть за чверть години, нащо було йти, щоб порпатися в темряві? Добре, хоч ліхтарі прихопили. Та що ти при штучному освітленні знайдеш у болотній воді?

Перед тим, як вийти на відкритий топкий берег, ще почекали – тихо. Надто вже тихо, але Сашко знову на те не зважив. Дісталися очерету, а тоді й самої води. Ось воно – Вовче Око.

Ідеально кругле, із очеретяними віями з двох боків і бровами з густих сосон поздовж берегів. Зіниця посередині, поросла дрібним верболозом, темна й похмура.

– Ти диви – ніби й справді око звіра, тільки втомленого й загнаного,– прошепотіла Галя, нечутно наблизившись до Сашка. Той здригнувся.

– Чуєш тишу? Так тихо у лісі не має бути. Тут навіть комарі не пищать.

– Пусте.– Галя пройшла далі й зупинилася, почала нишпорити босою ногою в каламуті.– Я на щось наступила. На топляк не схоже. Може, допоможеш підняти?

Сашко підійшов і, нагнувшись, занурив руки по лікті в багно.

– То камінь, досить великий.

– Може, бурштин?

– Та ну. Надто здоровий, більше схоже на гранітну брилу.

– А давай спробуємо підняти!

Вони разом узялися порпатися в багні, збурюючи топке дно.

На ліс спливали сутінки. Сосняк спохмурнів, лише озеро ще утримувало залишки денного світла, що жевріли над західною частиною лісу. Зі сходу крізь густе верховіття величезних сосон виповзав червоний повний місяць, чомусь скривлений та похмурий. Певне, вловивши невдоволеність нічного світила, вода теж змінила колір – перетворилася із брудно-синьої на темно-руду, а від острівця посередині почали розходитися ледь помітні концентричні хвильки, забарвлені в рожевий колір. І від того дно озера ніби ввігнулося, а поверхня затремтіла, вкрилася дрібними брижами.

Однак хлопець і дівчина ніби не помічали змін, що відбувалися довкола. Сашко нарешті зрушив каменюку, й вони разом потягли її на сухе. Обросла чіпким жабуринням, як бородою, брила чіплялася за дно й не дозволяла її витягти. Коли, змучені й мокрі, вони врешті виволокли знахідку на твердий берег, Галя увімкнула ліхтар.

Сашко охнув.

– Трясця! Слухай, мала, це ж дійсно бурштин! І в ньому набагато більше десяти кіло – в одному куску! Ти знаєш, що ми з тобою знайшли? Найбільший самородок бурштину у світі! Йому навіть ціни не скласти! Відтепер ми з тобою багачі, справжні багачі!!!

Не втримавши почуттів, Сашко схопив дівчину в обійми.

Луна від його вигуку розколола тишу, відбившись від стіни сосон, помножилася та, наче хвиля цунамі, покотилася над озером.

«Ба-ба… чі-чі-чі…» – Тисячоголоса луна, ніби гарматний постріл, гепнула по барабанних перетинках.

– Навіщо ти репетуєш? – налякано просичала Галя. Аж раптом присіла й почала вдивлятися в темінь, що залягла довкола.

– А хай чують,– трохи притишивши голос, відказав Сашко.– І хай спробують відняти!

Луна ще перекочувалася десь удалині, коли над острівцем-зіницею з’явилася тоненька цівка чи то диму, чи туману. А з боку місяця почулося: «Пу-гу! Пу-гу!» – і десь із десяток сов пронеслися над озером. Чи то сполохані криком, чи приваблені світлом ліхтаря, вони промчали просто над головами молодих людей. Галя миттю вимкнула ліхтарик. Десь здалеку долинуло вовче виття.

– Сашко, я боюся.– Дівчина притиснулася до його плеча, як сполохане зайченя.

– Ти ж зі мною,– якось не дуже переконливо запевнив Сашко.

І чого це його зірвало? «Втратив голову, побачивши таку знахідку, дашок поїхав?» – карався він, міцніше притискаючи до себе Галю.

Тим часом озеро завирувало. Посередині щось скипало, булькотіло, ще й світилося якимсь потойбічним світлом. Наче в глибині заворушився хтось величезний, теж засвітив ліхтар і тепер шукає шлях до поверхні. Невдовзі важкий туман укрив всю поверхню озера.

– Давай кинемо все й заберемося звідси! – прошепотіла дівчина.

– Такий самородок залишити?

– Так. Чомусь мені здається, що це все саме через нього. І озеро… Воно невдоволене, що ми відібрали в нього скарб…

– Та ну тебе! Ти ще більш забобонна, ніж я. Краще допоможи мені запхати цю брилу до наплічника, і гайда звідси! Гадаю, цього камінця вистачить і нам, і нашим дітям, а може, й внукам-правнукам.

Обоє кинулися тремтячими руками заштовхувати знахідку в наплічний мішок, щосекунди скоса поглядаючи на озеро. Там вже усе затягло туманом, лише мертвотне світіння інколи пробивалося крізь густі клуби випарів. Завіса туману була вже майже поруч.

– Тікай, мала, бо це отруйний болотний газ! Я зараз наздожену тебе…

Сашко вже закинув на спину наплічник, але встиг ступити лише кілька кроків, як його огорнули смердючі пари. Знову цей неймовірно бридкий запах розбитих яєць-бовтунів! Сашко спробував бігти, але, здолавши якихось кілька метрів, зайшовся кашлем. Його почало хитати з боку в бік, як човен у шторм. Ще крок – і він зачепився за якийсь кущ, не втримав рівноваги та впав.

Галя, яка бігла попереду, оглянулася. Сашка ніде не було. Тоді вона ввімкнула ліхтар і кинулася назад.

– Сашко, Сашко, де ти? Озвись негайно!

Він набрав повні легені повітря, щоб обізватися, але тільки закашлявся. Кинув руку догори. Тільки так Галя його й помітила – через стиснутий кулак, що піднявся над шаром драглистого туману. Нахилилася, вхопила за руки й з усієї сили потягла мало не на собі. Коли ж кинула оком на озеро – побачила, як над водою, над пеленою туману, просто до них мчить кінь. Баский, добре випещений, боки вилискують у місячному світлі бурштиновим кольором… Але що це? Праведний Боже – він же безголовий! А на тому місці, де мала б бути голова,– чорне провалля.

Не зупиняючись, тремтячими губами Галя спробувала проказати молитву. Але зашпорталася й мало не впала зі своєю важкою ношею. Все