Читати книгу - "Відьомські війни"

боліла голова. Зараз нічого не болить. Якась легкість, невагомість.

Оглядаю шатер, і бачу старий дерев’яний стіл. Він доволі довгий і не надто широкий. Щось лежить на ньому. Намагаюсь сфокусуватись, знайома сукня темно синього кольору та сірий гольф. Руки схрещені на грудях. Волосся рівне і невеличкими пасмами спадає на обличчя. Обличчя також знайоме. Моє обличчя, значить моє тіло лежить на столі. Дивно. Я мала відчути величезний страх або жах та розумію одне. Я померла. Дійсно померла врятуватись як в минулому році не вдалось. Дивлячись на власне тіло, намагаюсь відчути бодай щось нотку співчуття та жалості. Відчуваю ж одну байдужість. Реальність набагато суворіша. Я втратила своє життя і нічого важливого більше не залишилось. Пошук став своєрідним епічним закінченням. Завершенням усіх грандіозних планів. Не так важливо куди потрібно вступати, яку професію обрати, чи сердитиметься на мене родина за те що боягузка Меган провалила важливу місію знайти реліквію. Цікаво що сказала б мама, тато, Стівен чи Аманда? Як пояснити Дон, що мене ніколи не буде поряд? Певно Стівен знайде спосіб…він дуже розумний. Аманда нарешті заспокоїться, їй більше не буде кого коментувати. Не буде Меган вічної суперниці, залишаться лише спогад про мене. З часом він змарніє і розтане. Людське життя швидко минає, тому пам’ятають його не більше миті. Я не засмучуюсь з цього приводу. Стою і дивлюсь на тіло 18 річної дівчини. Саманта та Клер повинні позбутися тіла. Можливо мене поховають на цвинтарі Святого Августина. Страшно уявити поховання. Жалібна церемонія з радісною від перемоги Клер. Повна розкаяння Саманта і такий правильний Ріхард, що з радістю поховає тіло надприродної істоти подалі від людських очей та страшної таємниці загибелі його власника.

Подібне усвідомлення не викликало жодного страху. Навпаки обурення та злість. Я не хотіла всього цього, і тепер мушу спостерігати за крахом усіх життєвих сподівань.

Залишатись у шатрі довго якомога довше ось, що залишалось робити за даних обставин Я ходила дуже повільно вздовж шатра, часом обертаючись поглянути на власне тіло. Мабуть бажаю переконатись, що не все втрачено, маю шанс. Тіло доказ моєї смерті, а значить надії більше не має. Я поглянула на невеличку книжку поряд з моєю правою рукою. Біблія. Новий Завіт та маленькі чотки з хрестиком. Саманта вирішила проводити померлу з усіма релігійними традиціями.

Перебування у шатрі порушилось чиїмось шурхотом. Важкі кроки наближали до намету людей. Чиясь тінь підступила ближче і ближче. Я сподівалась побачити когось. Ніхто не зайшов. Тоді ще один потік кроків.

— Ти маєш приготувати померлу для поховання, — незнайомий чоловічий голос. — Знайди їй більш простий одяг, який не шкода. Підбери волосся. Я ж маю підготуватись, помолитись за неї.

Ріхард, — зрозуміла я. Хто ще так ревниво захищає власні переконання.

— Ми маємо чіткі вказівки від пані Рейнольдс, — тремтячим голосом промовила Саманта.

— Не знаю чому твоя господиня чекала цілий рік аби позбутись її. Ця істота… тобто дівчина з надприродними можливостями, не має право продовжувати творити зло.

— Кейтлін завжди казала, що боротись із собі подібними важко.

— В наш час не надто важко, зброя сучасності здатна знищити будь-кого.

Благовісний голос жінки: Кейтлін завжди казала відьмі відьомська смерть. Це має слугувати за правило.

— Правило, що має виключення. Минулого року засіб твоєї господині не подіяв, вона врятувалась. Що буде як і цього року ситуація повториться?

— Кейтлін говорила, що зварила дуже міцне зілля з екстракту дзвіночка, з додаванням інших інгредієнтів. Там була м’ята для усунення запаху… — жінка запнулась. — Зілля подіяло миттєво. Я сама все бачила.

— Гарантії, де гарантії того що дівчина мертва?

— Гарантій ми маємо вдосталь, — схлипнула жінка, — вона не дихає і у неї не має пульсу.

— Дивна річ наше життя, інколи ти думаєш події повинні розвиватись за нашим планом, — голос Ріхарда сповнився настороженості — Ти не припускаєш, що дівчина може повернутись до життя, наприклад в труні, знаходячись під насипом землі?

— Пані Рейнольдс сказала почекати декілька годин. Необхідно пересвідчитись в тому, що вона мертва. Меган не повинна ожити. Але все ж… — знову затинаючись вже шепотіла Саманта, — Клер сказала, якщо вона оживе, то нехай буде як і має бути. Дівчина повинна померти в будь-якому випадку.

— Поспіши в маєток, а я повинен приготуватись до невеличкої поховальної церемонії. Ти маєш встигнути підготувати тіло.

Ця розмова викликала в мене відчуття відрази. Саманта, Ріхард вони віддано виконують вказівки тієї, хто не повинна контролювати людські життя.

Спостерігати за церемонією власного поховання в мене не має бажання. Ніщо не тримає мене в наметі. Ніщо не тримає мене в житті. Я вирішила покинути не лише шатер, а й взагалі буття. Йти далі, не знаючи достовірно, що чекає на мене далі. Я готова піти. Покинути світ з його вічною метушнею, ритмом.

Я попрямувала до проходу в наметі, що був затулений невеличкою занавіскою. Крок, більше відстані я не могла зробити. Бар’єр невидимий для моєї сутності знаходився в проході. Я намагалась спробувати ще. Рушити далі з місця стало важко. Напевно якийсь зв'язок з тілом, — промайнула думка, — я ж маю піти. Не хочу бачити поховальну церемонію.

Будь-які спроби виявились марними. Зрушити з місця було неможливо. За мить я відчула певну зміну. Щось важке промайнуло всередині. Певне відчуття важкого ранку, коли прокидаєшся від затяжного сну. Не можеш розплющити очі і поворухнути жодною часткою тіла. Так і я почала відчувати власне тіло. Тобто свою присутність у ньому. Я була впевнена, що знаходжусь у своєму тілі. Його важкість змусила відчути певну фізичну присутність до світу живих. Тільки от я не була більше живою. Що ж тоді… Невже я буду змушена пережити відчуття поховання свого тіла, залишаючись у ньому постійно і не маючи змогу нічого зробити. Жах промайнув, мов іскра крізь мене. Бути похованою заживо, здається нічні страхіття ставали ще більш реальнішими.

Цього не може бути насправді? Я не хочу щоб мене поховали, — істерично думала я, намагаючись зрозуміти всю ситуацію.

На мить здалось, що моє тіло може відчути весь жах, того майбутнього випробування — поховання на кладовищі Святого Августина. Моя рука поворухнулась, і це було насправді. Невеличкий поштовх. Я намагалась розплющити очі, і мені вдалось. Неймовірно, — подумала я, — що ж відбувається.

Найменший поштовх руки, миттєво здався невагомим. Потім відчуття пройшли скрізь тіло. І я могла поворухнути кінчиками пальців. Спробувала повільно підвестися. Голова йшла обертом. Дзвіночок ще частково нагадував про свою дію.

Підвівшись зі стола, чую гуркіт. Біблія разом з хрестиком впала на підлогу.

Декілька хвилин я перебувала в