Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Бріджпорті зовсім не схожі на прадавній «Гарвіч» чи ніби-то діловий «Емпайр» з його простеньким навісом без оздоб. Кінотеатри в Бріджпорті скидалися на казкові палаци. Велетенські екрани, які поміж показами затуляли пишно прикрашені фестонами, кілометрові оксамитові завіси, на стелі миготять цілі сузір’я крихітних ліхтариків, яскраві електричні лампи на стінах… і два балкони.

— Боббі?

— А ти сумніваєшся? — нарешті вимовив Боббі, подумавши, що цієї ночі, напевно, не зможе заснути. — Я з превеликою радістю, але ти не боїшся… ну, ти знаєш…

— Ми поїдемо на таксі, а не автобусом. А потім я телефоном замовлю таксі назад. Усе буде чудово. Здається, вони віддаляються. У всякому разі, я вже не відчуваю їх так виразно.

Однак, кажучи це, Тед відвів погляд. У Боббі склалося враження, що він намагається самому собі розповісти казочку, в яку не дуже й вірить.

«Якщо все частіші провали трапляються не просто так, то Теду є чого відводити погляд», — подумав Боббі.

Припини! Ницих людей не існує. Вони реальні не більше, ніж Флеш Ґордон і Дейл Арден. Речі, на які він просив тебе звертати увагу, — просто… просто речі. Запам’ятай, Бобику, просто звичайні речі.

Прибравши, вони сіли дивитися «Дикого коня» з Таєм Гардіном. До числа найкращих з циклу так званих «дорослих вестернів» фільм не входив — такими були «Шаєн» і «Волоцюга» — втім він був непоганий. Насередині фільму Боббі доволі голосно пукнув. Тедова запіканка почала діяти. Він крадькома скоса зиркнув на Теда, чи той, бува, не кривиться і не затуляє носа. Нічого подібного: Тед не відривав погляду від екрана і, здається, був цілком захоплений дійством.

Коли почалася реклама, якась акторка розхвалювала холодильники, Тед запитав, чи Боббі не хоче шипучки. Боббі погодився.

— Думаю, мені слід пригоститися «Алка-Зельтцером», який я бачив у тебе в ванній. Схоже, я трохи переїв.

Встаючи, Тед видав довгий, дзвінкий пук, схожий на звук тромбона. Боббі затулив рот долонею і розреготався. Тед винувато всміхнувся і вийшов з кімнати. Регіт спровокував нову серію пуків, а точніше, цілу трубну руладу. Коли Тед повернувся з двома склянками в руках, в одній з яких шумував «Алка-Зельтцер», а в іншій пінилася шипучка, Боббі сміявся так, що по його щоках лилися сльози, дощовими краплинами зависаючи на підборідді.

— Повинно допомогти нам відійти, — сказав Тед. Коли він нахилився, щоб подати Боббі склянку, з-за його спини почувся ще один гучний салют. — У мене з дупи щойно вилетіла гуска, — констатував він буденним тоном.

Від реготу Боббі не всидів на стільці. Він сповз додолу і обм’яклим мішком повалився на підлогу.

— Повернуся за мить, — сказав Тед. — Нам потрібно ще дещо.

Тед залишив двері в загальний коридор відчиненими, тож Боббі міг чути, як він підіймається сходами. Коли Тед дістався до третього поверху, Боббі вдалося знову затягти себе в крісло. Він не пригадував, щоб ще коли-небудь так сміявся. Хлопчик відпив ковток шипучки і знову пукнув.

— Гуска щойно… щойно вилетіла… — та закінчити не зміг. Натомість повалився на спинку і аж завивав від сміху, трясучи головою збоку вбік.

Під ногами Теда зарипіли східці. Він увійшов у квартиру, несучи під пахвою вентилятор, акуратно обмотаний шнуром.

— Щодо нього твоя мама мала рацію, — зауважив він. Коли Тед нахилився, щоб ввімкнути вентилятор у розетку, з-поміж його сідниць вилетіла ще одна гуска.

— Вона майже завжди має рацію, — вичавив з себе Боббі. Фраза обом видалася кумедною. Вони продовжували сидіти у вітальні, а поряд крутився вентилятор, перемішуючи дедалі ароматніше повітря. Боббі подумав, що якщо зараз же не припинить реготати, у нього лусне голова.

Коли «Дикий кінь» скінчився, а до того моменту Боббі взагалі перестав стежити за сюжетом, він допоміг Тедові розкласти канапу. Ліжко, що ховалося всередині, виглядало не дуже зручно, та Ліз підстелила кілька додаткових ковдр та простирадл, і Тед запевнив, що воно цілком нормальне. Боббі почистив зуби і, стоячи в дверях своєї кімнати, подивився на Теда, що сидів у ногах канапи-ліжка й слухав новини.

— На добраніч.

Тед перевів очі на нього, і на мить Боббі здалося, що він зараз встане, підійде до нього і обійме. А може, і поцілує. Натомість Тед зобразив смішний, незграбний вітальний жест.

— Солодких снів, Боббі.

— Дякую.

Боббі зачинив двері, вимкнув світло і заліз у ліжко, розкинувши п’яти по краях матраца. Дивлячись у темряву, йому пригадався ранок, коли Тед схопив його за плечі, а тоді сплів свої старечі вузлуваті пальці в нього на потилиці. Тоді їхні обличчя були майже так само близько, як обличчя Керол перед тим, як вони поцілувалися на «Чортовому колесі». Того дня він посварився з мамою і дізнався про гроші, що були вклеєні липкою стрічкою в каталог. І того ж дня виграв дев’яносто центів у містера Макквона.

«Іди, купи собі мартіні», — сказав тоді містер Макквон.

Невже це через Теда? Невже чуття передалося Боббі від дотику Теда?

— Так, — прошепотів Боббі в темряві, — напевно, саме так і було.

А якщо він ще раз мене отак торкнеться?

Боббі все ще розмірковував над такою можливістю, коли підкрався сон.

Хлопчику наснилося, що за його мамою ганяються по джунглях якісь люди. Там був Джек, Роха, дітлахи, а ще Дон Бідермен, Кушмен і Дін. На мамі була нова сукня з крамниці «Вечірнє вбрання від Люсі», чорна, з тонкими бретельками. Тільки вона порвалася в деяких місцях об колючки і гілля. Панчохи перетворилися на ганчірки. Вони звисали з ніг, неначе клапті мертвої шкіри. Її очі скидалися на дві глибокі гарячі ями, на дні яких світився жах. Діти, що переслідували маму, були голі, Бідермен і двоє інших — у ділових костюмах. Обличчя в усіх були розфарбовані рівними смугами червоного та білого кольору. Усі вимахували списами і волали: «Бий свиню, горло ріж! Бий свиню, випий її кров! Бий свиню, випусти її тельбухи!»

Боббі прокинувся, увесь тремтячи, у сірому вранішньому світлі й пішов до туалету. Коли він повернувся в ліжко, точно пригадати свій сон уже не міг. Він проспав ще дві години і прокинувся від апетитного запаху яєчні з беконом. Крізь вікно спальні падали скісні промені яскравого літнього сонця. Тед готував сніданок.

«Прокляте селище» було останнім і найкращим фільмом дитинства Боббі Ґарфілда. Воно ж стало першим і найкращим фільмом у тому, що прийшло опісля: темний період, коли він часто був лихим і постійно розгубленим. Боббі Ґарфілд, якого, здавалося, він і сам не впізнавав. Коп, що заарештував його вперше, мав біляве волосся. І коли він виводив Боббі з невеличкої сімейної крамниці, в яку