Читати книгу - "Фундація"

у руки, і Ґорм додав:

— Це конфіденційно. Цілком таємно. Не можна передавати через субефір і все таке. Або я так зрозумів. Принаймні це Особиста Капсула, яку ніхто, крім тебе, не відкриє.

Понієтс із огидою глянув на капсулу.

— Це я розумію. А ще знаю, що ніхто не передає гарні новини такими штукенціями.

Капсула відкрилася в нього в руці, і звідти почала повільно виходити тонка прозора стрічка. Він швидко пробіг очима текст, і коли з капсули вийшов кінець стрічки, її початок уже став коричневим і зморщеним. За півтори хвилини вся вона почорніла й розпалася на молекули.

Понієтс глухо пробурчав:

— О Галактико!

Лес Ґорм тихо запитав:

— Чи можу я якось допомогти? Чи це щось дуже таємне?

— Ти теж про це дізнаєшся, оскільки ти член Гільдії. Я повинен летіти на Аскоун.

— Туди? Чому це раптом?

— Вони кинули до в’язниці торгівця. Але нікому не кажи про це.

Ґорм аж затрусився від гніву.

— До в’язниці! Але ж це порушення конвенції.

— Так само, як і втручання в місцеву політику.

— О! То він таке робив? — Ґорм замислився. — А хто цей торгівець? Хтось знає?

— Ні! — різко відповів Понієтс, і Ґорм, зрозумівши натяк, більше не став нічого запитувати.

Понієтс піднявся й похмуро втупився в екран. Він пробурмотів щось лайливе на адресу цієї лінзоподібної туманності, що була частиною Галактики, і голосно сказав:

— Трясця! Я ж не виконаю квоту.

У голові Ґорма зблиснула іскра розуміння.

— Гей, друже! Але ж Аскоун — це закрита зона.

— Авжеж. Більше складаного ножа я там нічого не продам. Вони не купуватимуть ніяких ядерних пристроїв. Летіти туди з моїм товаром — це самогубство.

— А не можна якось відмовитися від цього?

Понієтс неуважно похитав головою.

— Я знаю хлопця, який у це вляпався. Не можна кидати свого друга напризволяще. Що ж, я в руках Галактичного Духа й готовий іти туди, куди він вкаже.

Ґорм, нічого не розуміючи, вимовив:

— Га?

Понієтс глянув на нього й реготнув.

— Я забув. Ти ж ніколи не читав «Книгу Духа», так?

— Ніколи про неї не чув, — різко відповів Ґорм.

— Ну, а якби вчився у семінарії, то довелося б.

— У семінарії? На священика? — Ґорм був приголомшений до глибини душі.

— Боюся, що так. Це моя ганьба й таємниця. Я був надто міцним горішком для святих отців. Вони витурили мене з причин, достатніх для того, щоб Фундація дала мені світську освіту. Ну та годі про це. Як у тебе цього року з квотою?

Ґорм загасив цигарку й поправив кашкет.

— Зараз відправляю останній вантаж. Вкладуся.

— Щасливчик, — похмуро сказав Понієтс, і після того, як Ґорм пішов, ще довго сидів у задумі.

Отже, Ескель Ґоров на Аскоуні — та ще й у в’язниці!

Це погано! Значно гірше, ніж могло статися. Одна справа розповісти допитливому молодику пом’якшену версію того, що сталося, — здихатися його, і хай іде своєю дорогою. А от подивитися правді в очі — це зовсім інше.

Ліммар Понієтс був одним з небагатьох, хто випадково дізнався, що знавець торгівлі Ескель Ґоров узагалі не торгівець: він був абсолютно іншою особою — агентом Фундації!

2

Минули два тижні. Два змарнованих тижні.

Один тиждень пішов на те, щоб досягти Аскоуна, де на кордонах його зустріли пильні військові кораблі, що зійшлися в одну точку. Якою б не була їхня система виявлення, вона працювала добре.

Вони повільно підкралися до нього, без сигналів, і, тримаючи сувору дистанцію, різко підштовхнули до центрального сонця Аскоуна.

У крайньому випадку Понієтс міг би впоратися з ними. Ці кораблі були спадком загиблої Галактичної Імперії — але це були спортивні яхти, а не військові кораблі; жодних ядерних гармат, мальовничі й безсилі еліпсоїди. Проте в їхньому полоні був Ескель Ґоров, а це не той заручник, якого можна втратити. І аскоунці мали це знати.

А потім ще тиждень — тиждень, для того, щоб пройти виснажливий шлях крізь хмари дрібних урядовців, які утворювали буфер між Великим Магістром і зовнішнім світом. Кожного дрібного підсекретаря потрібно було заспокоювати та вмовляти. Кожен ретельно й огидно намагався щось видоїти з нього за кольоровий підпис, який відкривав шлях до наступного урядовця вищого рангу.

Понієтс уперше побачив, що від його документів торгівця немає жодної користі.

Тепер, нарешті, Великий Магістр був поруч — за позолоченими дверима, що з обох боків були оточені вартовими. Так і минули два тижні.

Ґоров усе ще був в’язнем, а вантаж Понієтса марно гнив у трюмах його корабля.

Великий Магістр був маленьким чоловічком; цей маленький чоловічок мав лисувату голову, обличчя з безліччю зморщок і знерухоміле під вагою величезного лискучого хутряного комірця на шиї тіло.

Він поворушив пальцями, і шеренга озброєних людей розступилася, утворивши прохід, яким Понієтс пройшов до підніжжя трону.

— Нічого не кажіть, — різко сказав Великий Магістр, і Понієтс одразу ж закрив рота.

— Правильно, — розслабився аскоунський правитель, — я терпіти не можу марної балаканини. Погрожувати ви не можете, а лестощів я не витерплю. Ваші ображені скарги теж не допоможуть. Я вже втратив лік, скільки разів попереджав вас, торгівців, що ваші диявольські машини нікому на Аскоуні не потрібні.

— Сер, — спокійно сказав Понієтс, — я не збираюся виправдовувати торгівця, про якого йдеться. Не в наших правилах лізти туди, де ми не потрібні. Але Галактика велика й уже траплялося так, що кордони порушували мимоволі. Це була прикра помилка.

— Звичайно ж, прикра, — писнув Великий Магістр, — але чи помилка? Ваші люди з Гліптала IV почали бомбардувати мене проханнями про переговори вже через дві години після того, як був схоплений цей блюзнір і негідник. Про ваше прибуття мене вже попереджали багато разів. Це схоже на добре організовану кампанію з порятунку. Здається, попереджень дещо забагато — трохи забагато для помилок, прикрих чи інших.

Чорні очі аскоунця дивилися на нього зі зневагою. Він не вгавав:

— Чи ви, торгівці, пурхаючи з одного світу до іншого, ніби маленькі метелики, настільки здуріли, що можете приземлитися на найбільшу планету Аскоуна, у центр його системи, і вважати, що випадково помилилися кордоном? Ну звичайно ж, ні.

Понієтс скривився, не показуючи свого незадоволення. Він наполегливо сказав:

— Якщо спроба торгівлі була навмисною, ваше благоговіння, то це було нерозумно та всупереч суворим правилам Гільдії.

— Так, нерозумно, — сухо сказав аскоунець. — Настільки, що ваш товариш, імовірно, заплатить за це життям.

У Понієтса закрутило в животі. Вагатися було ніколи. Він сказав:

— Смерть, ваше благоговіння, є настільки абсолютним і безповоротним явищем, що безумовно має бути якась альтернатива.

Утворилася пауза, а потім