Читати книгу - "Червоногрудка"

мене в курсі з приводу наших неонацистів.

Харрі загасив сигарету. На попільничці, зробленій у вигляді гондоли, було написано: «Венеція, Італія».

ЕПІЗОД 27

Лінц, 9 червня 1944 року

Родина з п’яти чоловік зійшла з потяга, і вони раптом залишилися в купе самі. Потяг повільно рушив і поїхав далі. Хелена сіла до вікна, але в такій темряві багато вона не побачила — лише контури будинків уздовж залізниці. Він сидів прямо навпроти і дивився на неї з ледве помітною посмішкою.

— Ви добре тут усе затемнили в Австрії, — сказав він. — Не видно ані вогника.

Вона зітхнула:

— Ми добре зробили те, що нам сказали.

Вона поглянула на годинник. Скоро друга.

— Наступний — Зальцбурґ, — сказала вона. — Він стоїть просто на німецькому кордоні. А потім…

— Мюнхен, Цюріх, Базель, Франція і Париж. Ти це повторюєш вчетверте.

Він нахилився до неї й потис її руку.

— Все буде добре, ось побачиш. Сідай сюди.

Не відпускаючи його руки, вона пересіла і поклала голову йому на плече. Він виглядав зовсім інакше в цій формі.

— Отже, цей Брокхард уже встиг надіслати зведення за черговий тиждень?

— Так, учора він говорив, що відішле його вечірньою поштою.

— А навіщо такий поспіх?

— Ну, щоб краще контролювати ситуацію — і мене. Кожного тижня мені доводилося придумувати для нього нові підстави, щоб тобі подовжили лікування, розумієш?

— Так, розумію, — відповів він, і вона побачила, як він зціпив зуби.

— Не говорімо більше про Брокхарда, — сказала вона. — Краще розкажи що-небудь.

Вона погладила його по щоці, він важко зітхнув.

— Що ти хочеш почути?

— Що завгодно.

Розповіді. Ними він привертав її цікавість у шпиталі Рудольфа II. Вони були несхожі на історії інших вояків. Урія розповідав про сміливість, дружбу і надію. Як одного дня він прийшов з караулу і побачив, що на грудях його найкращого друга сидить тхір і хоче перегризти йому горлянку. До нього було метрів десять, а в земляному укритті було темно, хоч в око стрель. Але в нього не залишалося вибору: він звів гвинтівку і розрядив увесь магазин. Тхора вони з’їли наступного дня.

Таких історій було багато, Хелена не пам’ятала їх усі, але пам’ятала, як їй цікаво було їх слухати. Яскраві, забавні, хоча деякі, як їй здавалося, не цілком достовірні. Але вона їм вірила, бо це як протиотрута проти інших розповідей — про втрачені долі і безглузду смерть.

Поки затемнений потяг, неквапом погойдуючись і тремтячи на стиках, котився крізь ніч нещодавно відремонтованими рейками, Урія розповідав про те, як він якось застрелив російського снайпера на нічийній смузі, виліз з окопу і поховав цього більшовика-безбожника по-християнськи, заспівав псалом і все таке інше.

— Я чув, як росіяни аплодували мені з того боку, — говорив Урія. — Так гарно я співав того вечора.

— Правда? — сміючись, запитала вона.

— Краще, ніж в оперному театрі.

— Все ти брешеш.

Урія пригорнув її до себе і тихо заспівав їй на вухо:

Відблиски вогнища — сядь коло нього,

подих гарячий відчуй на плечі.

В полум’ї цьому — жага перемоги,

вірність обов’язку вдень і вночі.

В іскрах яскравих відбились навіки

пам’ять землі, її щастя і біль,

праця тяжка, дні суворі без ліку,

віддані впертій страшній боротьбі.

Прадідів битви за нашу свободу,

лицарська смерть у нерівнім бою,

славні обличчя героїв народу,

що захищали країну свою.

Знали звитяжці єдину лиш долю —

працю невтомну у царстві снігів,

що гартувала їх силу і волю —

в чеснім борінні за землю батьків.

Так пломеніють для кожного серця

в сагах священних далеких віків

горді наймення шляхетних норвежців,

подвиг моїх і твоїх земляків.

Ймення того, хто здійняв переможна

жовто-червоне знамено до зір,

нам забувати з тобою не можна.

Це — Відкун Квіслінґ — смільчак-поводир.

А далі замовк і втупився в темне вікно. Хелена розуміла, що його думки десь далеко, і не відволікала його. Вона поклала руку йому на груди.

Так-так, так-так, так-так.

Ніби хтось гнався за ними по рейках, щоб схопити і повернути назад.

Вона боялася. Не стільки невідомості, яка чекала їх попереду, скільки цього невідомого чоловіка, до якого вона зараз пригорталася. Тепер, коли він був так близько, все те, що їй бачилося в ньому на відстані, кудись зникало.

Вона хотіла почути, як б’ється його серце, але колеса так гуркотали, що залишалося просто повірити, що там усередині є серце. Вона посміхнулася самій собі і відчула радісний трепет усередині. Яке миле, чудове безумство! Вона зовсім нічого не знає про нього — він анічогісінько про себе не розповідав, окрім хіба що цих історій.

Від його куртки пахло вогкістю, і вона раптом подумала, що так має пахнути форма вояка, який деякий час пролежав мертвим на полі бою. Або навіть у могилі. Звідки ці думки? Вона так довго була в напруженні, що тільки зараз відчула, як сильно втомилася.

— Спи, — сказав він, ніби у відповідь на її думки.

— Гаразд. — їй здалося, що, коли вона занурилася в сон, десь далеко почулася сирена повітряної тривогу.

— Га?

Вона почула свій власний голос, відчула, як Урія термосить її, і швидко прокинулася.

— Будь ласка, квитки.

— А, — тільки й могла сказати вона. Вона намагалася опанувати себе, але помітила, як підозріло на неї косував контролер, поки вона гарячково шукала квиток у сумочці. Нарешті вона знайшла ті два жовтих квитки, які сама купила на вокзалі у Відні, і подала їх контролерові. Він переглядав квитки, погойдуючись у такт руху потяга. Дещо довше, ніж звичайно, Хелені це не подобалося.

— Їдете до Парижа? — запитав він. — Разом?

— Так, — відповів Урія.

Контролер — літній чоловік — уважно подивився на них.

— Ви не австрієць, як я чую.

— Ні, норвежець.

— А, Норвегія. Там, кажуть, дуже красиво.

— Так, дякую. Це правда.

— І ви, отже, добровільно пішли воювати за Гітлера?

— Так, я був на Східному фронті. На півночі.

— Невже? І де ж на півночі?

— Під Ленінградом.

— Гм. А зараз їдете до Парижа. Разом з вашою?..

— Подругою.

— Так, саме з подругою. За звільнювальними?

— Так.

Контролер пробив квитки.

— З Відня? — запитав він Хелену, простягаючи квитки їй.

Вона кивнула.

— Я бачу, ви католичка. — Він показав на хрестик, який висів поверх блузи. — Моя дружина теж католичка.

Він відкинувся назад і визирнув у коридор. Потім знову звернувся до норвежця:

— Ваша подруга показувала вам собор Святого Стефана у Відні?

— Ні. Я лежав у шпиталі, тому міста особливо не бачив.

— Так-так. У католицькому шпиталі?

— Так. Шпиталь Рудо…

— Так, —