Читати книгу - "Чорнильна кров"

Феноліо мав рацію. Було нерозумно ось так посеред ночі випихатися в дорогу. Щоправда, назустріч йому з темряви не вискакували розбійники, навіть лис не перебіг дорогу, поки він піднімався на осяяний місяцем пагорб, на який вказали шпільмани. Та як у пітьмі він мав з'ясувати, котра зі злиденних садиб поміж дерев була саме тією, яку він шукав? Усі вони виглядали однаково: хатинка з сірого каменю, оточена оливковими деревами, криниця, де-не-де загорода для худоби, кілька смужок земельних угідь. На подвір'ях ані шерехне. Господарі спали, виснажені роботою, та з кожним муром і з кожною брамою, крізь які прокрадався Фарид, його надія зменшувалася. Він зненацька вперше відчув розгубленість у цьому чужому світі і хотів було вкластися спати під деревом, аж раптом побачив вогонь. Він спалахнув на верховині червоною квіткою мальви, що розцвіла і, ледве прорісши пелюстками, знову зів'яла. Фарид пришвидшив ходу, кваплячись угору по схилу, прикутий поглядом до того місця, де побачив вогняну квітку. Вогнерукий! Поміж дерев знову спалахнуло полум'я, цього разу сірково-жовте, яскраве, мов сонячне світло. Це напевно він! Хто б іще змусив вогонь танцювати вночі?

Фарид побіг швидше, так швидко, що невдовзі захекався. Він натрапив на шлях, що вів угору поміж свіжих пеньків. Плай був кам'янистий і вологий від роси. Ось іще одна червона квітка в темряві. Над Фаридом із темряви виринула хатинка. Далі вгору здіймався пагорб, схилом якого простягалися грядки, викладені камінням. Хатинка була така ж убога і проста, як і решта. Стежка закінчувалася перед плохенькою брамою, перед муром із плаского каміння, що сягав Фаридові якраз по груди. Коли хлопець опинився за ворітьми, до нього підбіг гусак, бив крилами і шипів, та Фарид не зважав на нього: він знайшов того, кого шукав.

Вогнерукий стояв на подвір'ї, з його долонь, здіймаючись у повітря, зацвітали полум'яні квіти. Він лиш клацав пальцями — і вони розкривалися, розпускали листя з вогню, в'янули, виганяли полум'яно-золотаві стебла й знову розквітали. Здавалося, ніби вогонь з'являвся невідомо звідки: Вогнерукий викликав його лиш самими рухами рук чи голосом, він роздував його самим лиш подихом — жодних смолоскипів, жодної пляшки, з якої б він заливав собі щось до рота, — нічого з того, чим би він скористався в іншому світі, Фарид не помітив. Він просто стояв і освічував вогнем ніч. Квіти щосили кружляли довкола нього в дикому танці, сипали до ніг іскрами, мов золотим насінням, доки його не оповило рідким вогнем.

Фаридові доволі часто доводилося спостерігати, яке спокійне було обличчя Вогнерукого, коли він грав з вогнем, та ніколи раніше він не бачив його таким щасливим. От просто щасливим… Гусак ще ґелґотав, та Вогнерукий, здавалося, не чув. Лише коли Фарид відчинив ворота, птах так голосно залементував, що Вогнерукий озирнувся — і вогняний цвіт погас, ніби ніч розчавила його своїми чорними пальцями, так само, як і щастя на обличчі Вогнерукого.

Перед хатніми дверима підвелася жінка, очевидно, вона сиділа на порозі. Там ще був хлопчик, Фарид лише зараз помітив його. Він поглядом стежив за Фаридом, коли той простував подвір'ям. Утім, Вогнерукий не поворухнувся. Він лише дивився на Фарида, а біля його ніг дотлівав червоний жар.

Фарид шукав на добре знайомому обличчі бодай нотку радості на знак привітання, бодай тінь усмішки, та нічого, крім розгубленості, він не побачив. Урешті-решт мужність зрадила Фарида, і він зупинився, а серце йому тремтіло в грудях, ніби його лихоманило.

— Фариде?

Вогнерукий підійшов до нього. Жінка пішла слідом, вона була дуже вродлива, але Фарид не звертав на неї уваги. На Вогнерукому було вбрання, з яким він увесь час носився в іншому світі, та яке ніколи не вдягав. Червоне й чорне… Фарид не наважувався дивитись на Вогнерукого, коли той зупинився на відстані одного кроку від нього. Він стояв, опустивши голову й втупившись у пальці ніг. Може, Вогнерукий і не збирався брати його з собою. Може, він домовився з Телепнем, щоб той не читав останніх рядків, та тепер розлючений, що Фарид усе-таки переслідував його, перебирався за ним із одного світу в інший… Чи він його вдарить? Вогнерукий ще ніколи його не бив (щоправда, одного разу він мало не зробив цього, коли хлопець ненавмисно підпалив Ґвінового хвоста).

— Як я тільки міг подумати, ніби щось завадить тобі переслідувати мене? — Фарид відчув, як Вогнерукий узяв його за підборіддя, і коли він на нього поглянув, то нарешті побачив у його очах те, на що сподівався: радість. — Де ти запропав? Я кликав тебе разів з десять, усюди шукав тебе… Вогненні ельфи, напевно, вважали мене божевільним!

Як він стривожено розглядав хлопцеве обличчя, немов переконуючись, а чи раптом не змінилося в ньому щось. Як приємно відчувати його турботу! Фарид підстрибнув би на радощах, так само, як полум'я щойно підскакувало для Вогнерукого.

— Ну, що ж, ти, здається, виглядаєш, як завжди! — зрештою зауважив він. — Смагляве худорляве чортеня. Та зачекай, щось ти такий смирний! Невже втратив голос?

Фарид усміхнувся.

— Ні, все гаразд! — сказав він, швидко кинувши оком на жінку, котра все ще стояла позаду Вогнерукого. — Але не Телепень відіслав мене сюди. Він просто припинив читати, щойно ти зник! Меґі зачитала мене сюди, за допомогою Орфеєвих слів!

— Меґі? Дочка Чарівновустого?

— Так! А як ти сам? У тебе все гаразд, еге ж?

Вогнерукий скривив рота в добре знайомій Фариду іронічній посмішці.

— Ну, рубці все ще тут, як бачиш. Але більше каліцтв не з'явилося, якщо ти про це.

Він обернувся і поглянув на жінку, та так, що це зовсім не сподобалося Фаридові.

Вона мала чорняве волосся, а очі її були майже такі ж темні, як і його. Вона була дуже вродлива, хоча вже й стара, ну, скажімо, в усякому разі набагато старша за нього, — та Фаридові вона не подобалася. Ні вона, ані її хлопець. Зрештою він ішов услід за Вогнеруким у його світ не для того, щоб ділити його з іншими.

Жінка стала біля Вогнерукого і поклала руку йому на плече.

— Хто це? — запитала вона і поглядала на Фарида, так само оцінюючи. — Ще одна з твоїх багатьох таємниць? Син, про якого я відати не відаю?

Фарид відчув, як кров ударила в обличчя. Син Вогнерукого. Таке познайомлення йому сподобалося. Фарид непомітно поглянув на незнайомого хлопчика. Хто його батько?

— Мій син? — Вогнерукий ніжно провів долонею по її обличчю. — Що в тебе за думки! Ні, Фарид — вогнедув. Деякий час він ходив до мене на навчання і відтоді вважає, що я