Читати книгу - "Сніговик"

плітки. Сходіть до Будинку мистецтв та подивіться на присутніх. Ви не повірите, скільки з цих людей підправляли деталі своєї зовнішності в моїй клініці. І вони мало не втрачають свідомість лише від самої думки, що про їхній візит до мене стане комусь відомо. Наша репутація базується на вмінні зберігати таємницю. Якщо дізнаються, що в нас стався витік інформації про пацієнтів, наслідки для клініки будуть катастрофічні. І я впевнений, що ви це розумієте.

– У нас два вбивства, – нагадав Харрі. – І поки що єдиний зв’язок між ними, який ми виявили, – обидві жертви побували у вашій клініці.

– Я не можу і не хочу підтверджувати ці дані. Але давайте просто уявимо собі, що це, – змахнув рукою Ветлесен, – збіг. А що? Норвегія – маленька країна, народу тут проживає мало, а лікарів – іще менше. Знаєте, скільки рукостискань між будь-якими двома жителями країни?… Імовірність того, що двоє людей побували в одного й того самого лікаря, не менша, ніж імовірність опинитися в один і той самий час в одному трамваї. Адже ви зустрічаєте друзів у трамваї?

Харрі не зміг пригадати жодного випадку – він і трамваєм майже не їздив.

– Отже, я проробив довгу путь, щоб приїхати до вас і почути, що ви не хочете нам допомогти, – засмутився Харрі.

– Вибачте. Я запросив вас сюди, бо розумів: інакше ми б зустрілися в поліції, де саме зараз преса днює й ночує, уважно стежачи за усіма, хто там з’являється. Ото вже ні, дякую, людці мені знайомі!..

– Я можу отримати ордер або постанову, що припише вам порушити лікарську таємницю.

– Чудово! – зрадів Ветлесен. – Ордер прикриє репутацію клініки. Але до тих пір… – І він зробив жест, наче застебнув рот на блискавку.

Харрі посовався в кріслі. Ідар напевне розуміє: для отримання ордера – навіть у справі про вбивство – необхідно надати чіткі докази того, що медичний висновок та інша інформація матимуть важливе значення для розслідування. А в них що? Вбиті відвідали одну й ту саму клініку. Ветлесен має рацію: і в трамваї можна зустрітися… Харрі відчув, що йому конче необхідно щось зробити. Випити. Або покачати залізо. Важкого й багато. Він зітхнув:

– Незважаючи ні на що, я маю поставити вам запитання: де ви були ввечері третього та п’ятого листопада?

– Я був готовий до цього, – посміхнувся Ветлесен, – і встиг пригадати. Я був удвох з… А ось, власне, й вона.

До кімнати мишачими кроками увійшла жінка похилого віку з волоссям мишачого кольору, яке пасмами звисало навколо її обличчя. У руках вона тримала тацю з кавовими чашками, що погрозливо бряжчали. Обличчя в неї було таке, ніби вона несе церковний вінець або хрест. Жінка скоса поглянула на сина, який відразу підвівся та взяв у неї тацю:

– Дякую, мамо.

– Зав’яжи шнурки. – Вона перевела погляд на Харрі. – Мені здається, я маю право знати, що за люди завітали до мого будинку?

– Це старший інспектор Холе, мамо. Він цікавиться, що я робив учора ввечері та третього дня.

Харрі підвівся й простягнув їй руку.

– Чудово пам’ятаю, що ми робили, – сказала фру Ветлесен, винагородивши Харрі здивованим поглядом та кістлявим рукостисканням. Руку густо вкривали старечі плями. – Учора ми дивилися ток-шоу, де виступав твій кучерявий друг. І мені не сподобалося, що він сказав про королівський палац. Як його звати?

– Арве Стьоп, – зітхнув Ідар.

Стара нахилилася до Харрі:

– Він сказав, ми маємо знести королівський палац. Уявляєте? Сказати таку мерзоту! Та що би з нами було, якби під час війни з нами не було королівської сім’ї!

– Абсолютно те саме, що й зараз, – відрубав Ідар. – Рідко якому голові держави вдавалося під час війни або до неї зробити так мало для свого народу… а ще Арве сказав, що широка підтримка монархії означає, що норвежці у своїй більшості продовжують вірити у тролів та ельфів.

– Хіба це не жахливо?

– Без сумніву, мамо, – посміхнувся Ідар, поклавши руку їй на плече, і при цьому кинув погляд на масивний швейцарський годинник фірми «Брайтлінг», заважкий для його тонкого зап’ястка. – О Господи! Мені час бігти, Холе. Насолоджуйтеся кавою.

Але Харрі похитав головою та усміхнувся фру Ветлесен:

– Вона напевне смачна, але я на неї не заслужив.

Жінка важко зітхнула, щось нечутно пробурмотіла, взяла тацю й пошкандибала геть.

Коли вони вийшли до передпокою, Харрі несподівано звернувся до Ідара:

– А що ви мали на увазі під словом «везучий»?

– Вибачте?

– Ви сказали, що Матіас Лунн-Хельгесен не тільки «смердючий», але й «везучий, гад».

– Он ви про що! Та його жіночку, з якою він живе. Сам Матіас доволі незграбний щодо цього, але їй, мабуть, увесь час траплялися не ті мужики. Так що їй такий телепень і був потрібен. Тільки, будь ласка, не видавайте мене Матіасу.

– До речі, ви знаєте, що таке анти-есцеел-сімдесят?

– Це такі антитіла в крові. Вказують на склеродермію. А що, у когось із ваших знайомих вони є?

Харрі не знав, що таке склеродермія, та й на язиці в нього зараз крутилося зовсім інше питання, яке він нізащо не мусив озвучувати. Але він не втримався і все ж запитав:

– Так це Матіас сказав, що їй не щастило з чоловіками?

– Ні, це моя інтерпретація. Святий Матіас жодного поганого слова про людину не скаже, в його очах люди можуть змінюватися тільки на краще. – І сміх Ідара Ветлесена луною прокотився темними кімнатами.

Одягнувшись та взувши черевики, Харрі вийшов на сходи. Обернувся і через прочинені двері побачив, як Ідар, нагнувшись, зав’язує шнурки.

Дорогою назад Харрі зателефонував Скарре, попросив надрукувати фотографію Ветлесена з сайту клініки та показати у відділі боротьби з наркотиками – дізнатися, чи не був той помічений при купівлі амфетамінів.

– На вулиці? – запитав Скарре. – У лікарів же повно цього лайна, хіба ні?

– Вірно, але в наші дні діє така скрупульозна система звітності щодо наркотичних препаратів, що лікарі самі краще підуть за амфетаміном на вулицю Скіппергата.

На цьому розмова скінчилася, і Харрі зателефонував Катрині на роботу.

– Поки що нічого, – відповіла вона. – Я вже йду. Ти теж додому?

– Так. – Харрі зволікав. – Як вважаєш, удасться роздобути ордер, який знімає з Ветлесена зобов’язання зберігати лікарську таємницю?

– А що в нас є? Я, звісно, можу надягнути зовсім коротку спідницю, податися до суду і знайти там суддю підходящого віку. Але чесно попереджаю: як на мене, нічого не вийде.

– Згоден.

Харрі подивився на вогні бару «Бішлет». Згадав свою розхристану квартиру, поглянув на годинник, передумав і повернув униз по проспекту Пілестредет до будівлі Поліцейського