Читати книгу - "Прерія"

class="p1">— Молодець! Він учинив як справжній мужчина і християнин. А чи розповідав він, що делавар був дуже прудкий, чи згадував він про це?

— Авжеж, казав, що той був прудкий, як антилопа! Він часто називав індіанця Прудконогим Оленем — це прізвисько Ункас дістав од своїх одноплеменців.

— А казав, що він був сміливий і безстрашний? — вів далі трапер, заглядаючи співрозмовникові в очі; видно було, що йому сумно і водночас приємно слухати похвали тому, кого він колись так гаряче любив.

— Сміливий і безстрашний, мов гончак! Дід завжди казав, що Ункас і його батько, якого за мудрість прозвали Великим Змієм, були взірцем героїзму й відданості.

— Він віддавав їм належне! Так, віддавав належне! Вірніших людей не знайти в жодному іншому племені чи народі, байдуже, якого кольору в них шкіра. Видно, твій дід був справедливий, і внука він виховав як треба! Так, скрутно йому було тоді, в горах, а поводився він шляхетно! Скажи мені, хлопче… чи то пак капітане, — адже ти капітан? Оце все?

— Ні, ясна річ. Це, як я казав, страшна історія, сповнена всяких хвилюючих подій; і коли дід з бабусею згадували…

— Її звали Аліса! — вигукнув старий, змахнувши рукою. Обличчя його проясніло, від спогадів, що їх викликало це ім'я… — Так, Аліса, або ж Елсі — це те саме. Така пустотлива і весела, коли вона була щаслива! А в горі була така лагідна і так плакала! Волосся в неї було блискуче й золотаве, наче шубка в оленяти, а шкіра чистіша від найчистішої води, що падає зі скелі… Так, я пам'ятаю її! Дуже добре пам'ятаю!

Юнак ледь помітно усміхнувся, подивившись на старого; вираз його очей свідчив, що в спогадах онука шановна стара жінка була зовсім не така. Однак він не визнав за потрібне висловити це вголос і обмежився тим, що відповів:

— Небезпеки, яких вони зазнали, запам'ятались їм на все життя, і до кінця своїх днів вони не забували нікого з учасників тих подій!

Трапер глянув убік, ніби боровся з якимсь дуже глибоким почуттям; а тоді, обернувшись до співрозмовника, подивився йому просто в обличчя, однак в його чесних очах уже не було колишньої схвильованої цікавості.

— Він тобі про всіх розповідав? Чи всі вони були червоношкірі, крім нього самого й дочок Мунро?

— Ні. Там був ще один білий, друг делаварів. Він був розвідником англійської армії, але народився в колоніях.

— Певне, якийсь п'яниця і нікчемний волоцюга, як усі білі, що знайшли притулок у дикунів!

— Старий! Твоїй сивині не личить лихослів'я! Я веду мову про людину великої душевної простоти і кришталевої чесності! Цей житель пограниччя поєднав у собі найкращі, а не найгірші риси двох народів. Доля наділила його найдивовижнішим і, може, найвинятковішим даром — умінням розрізняти добро і зло. Його чесноти були чеснотами простоти, бо породжені вони, як і його вади, звичками його життя. Хоробрістю він не поступався своїм червоношкірим друзям, а військовою майстерністю перевершував їх, бо був краще навчений. Одне слово, «він був благородним паростком роду людського, і якщо й не досяг належної висоти і ваги, то лише тому, що зріс у пущі». Ось, старий мисливцю, слова мого діда про ту людину, про яку ти такої поганої думки!

Трапер опустив очі долу, слухаючи цю характеристику, що в неї молодий офіцер вклав усю палкість великодушної юності. Він то поскубував вуха свого собаки, то перебирав пальцями поли свого простецького одягу, то відкривав і знову закривав поличку своєї рушниці, а руки йому тремтіли так, що, здавалося, він уже нездатний і вистрілити. Коли юнак закінчив свою мову, старий хрипко запитав:

— Значить, твій дід не зовсім забув того білого?

— Зовсім не забув — троє у нашій родині носять ім'я того розвідника.

— Його ім'я, кажеш? — вигукнув старий, здригнувшись. — Як, ім'я самітного невченого мисливця! Невже такі великі, багаті й шановні, а ще важливіше, справедливі люди носять це ім'я, саме його ім'я?

— Його носять мій рідний брат і двоє двоюрідних, хоч я не знаю, чи заслуговують вони такої похвали, що прозвучала з твоїх вуст.

— А ти певен, що це справді його ім'я? І починається воно з «Н», а закінчується на «Л»?

— Саме так, — відповів юнак усміхаючись. — Так, ми все про нього пам'ятаємо. Мій собака, що оце гасає десь поблизу за оленем, походить від гончої, яку той розвідник подарував своїм друзям. У нього завжди були собаки цієї чудової породи — нюх мають надзвичайно чутливий, а ноги такі прудкі, що кращих не знайти ніде в Штатах!

— Гекторе! — мовив трапер, мало не задихаючись від хвилювання, що охопило його. Він звертався до собаки так, ніби розмовляв з дитиною. — Ти чуєш, песику? В тебе є кревна рідня у прерії! Ім'я… це чудово… це просто чудово!

Старий не витримав. Пойнятий надзвичайно сильними почуттями, розчулений спогадами, які так довго дрімали в ньому і які тепер пробудилися так несподівано й дивно, він лише й спромігся додати глухим, неприродним голосом:

— Синку, я і є той самий розвідник, колишній воїн, а тепер жалюгідний трапер!

По його запалих щоках покотилися сльози, покотилися з тих джерел, що давно висохли, і він, опустивши голову на коліна і з пристойності прикрившись полами куртки з оленячої шкіри, голосно заплакав.

Ця сцена не могла не справити на його товаришів належного враження. Пол Говер жадібно ловив кожне слово, слухаючи по черзі обох співрозмовників, і його хвилювання зростало в міру того, як розмова наближалася до розв'язки. Незвиклий до таких почуттів, він повертався то в один, то в інший бік, намагаючись чогось уникнути, — а чого, він і сам не знав, — поки побачив сльози старого й почув його ридання. Тоді він схопився на рівні й, люто вчепившись гостеві в горлянку, спитав, яке той має право доводити до сліз його старого друга. Але тут-таки він схаменувся, розціпив пальці й, простягши руку, схопив, ніби в нападі шаленої радості, вченого за волосся, яке, виявивши своє штучне походження, залишилося в його кулаці, а гола маківка природознавця заблищала, позбавлена свого прикриття.

— Що ви на це скажете, пане збирачу комашок? — не закричав, а заволав він. — Цю бджілку вистежили до дупла!

— Це чудово! Дивовижно! Повчально! — хрипким голосом відповів природолюб, розчулено кліпаючи очима й добродушно повертаючи свою перуку на місце. — Рідкісна й преславна подія! Але я не сумніваюсь, що це все цілком відповідає звичайному зв'язкові причин і наслідків.

Вибух сум'яття, однак, негайно вщух, і всі троє оточили старого, благоговійно дивлячись на його сльози.

— Мабуть, так воно і