Читати книгу - "Карибська таємниця"

ним самим. Я ладен поставити десять проти одного, що більшість із них були мішаниною прочитаного ним у газетах або побаченого на телеекрані.

Він звернув звинуватливий погляд на Естер.

— Ви зізналися, що не слухали його уважно. Можливо, ви хибно зрозуміли те, що він вам розповідав.

— Я певна, він говорив про жінку, — уперто відповіла Естер, — бо я, звісно, намагалася вгадати, хто ж вона така.

— І хто ж вона, ви думаєте? — запитала міс Марпл.

Естер почервоніла й здавалася трохи збентеженою.

— О, я, власне… я не хотіла б…

Міс Марпл не стала наполягати. Вона подумала, що присутність містера Рейфаєла перешкоджає їй з'ясувати, якими ж були здогади Естер. Про це вона потім зможе спокійно довідатися в розмові віч-на-віч між двома жінками. І була ще можливість того, що Естер Волтерс брехала. Природно, міс Марпл не сказала цього вголос. Вона відзначила це як можливість, але не була схильна вірити в неї. По-перше, вона не думала, що Естер Волтерс — брехуха (хоч певним ніколи не можна бути), а по-друге, не бачила причини в такій брехні.

— Але ж ви кажете, — містер Рейфаєл тепер обернувся до міс Марпл, — ви кажете, він розповів вам ту вигадку про вбивцю і про те, що має його фотографію, яку наготувався показати вам.

— Я справді так думала.

— Ви так думали? Ви були цілком переконані!

Міс Марпл енергійно запротестувала.

— Ніколи не буває легко переказати якусь розмову й передати слова другої сторони з абсолютною точністю. Вам завжди хочеться перескочити на те, що вам здається цілком природним, і потім ви приписуєте своєму співрозмовникові ці слова. Майор Полґрейв справді розповів мені свою історію. Він розповів, що чоловік, від якого він її почув, той лікар, показав йому фото вбивці, але якщо я хочу бути цілком чесною, то повинна визнати, що насправді він сказав мені такі слова: «Ви хочете подивитися фото вбивці?» і, природно, я припустила, що це було те саме фото, про яке він щойно розповідав. Що це була фотографія того самого конкретного вбивці. Але я повинна визнати, що, можливо, — це дуже малоймовірна можливість, але вона існує, — внаслідок асоціації думок він переключився з тієї фотографії, яку йому показували в минулому, на фото зовсім іншого вбивці, зняте вже тут і зовсім недавно.

— Жінки! — розчаровано пирхнув містер Рейфаєл. — Усі ви однакові, усе ваше диявольське поріддя! Ви не можете бути точними. Ви ніколи не впевнені, що ж насправді було. І куди ж ми повертаємося тепер? Евелін Гілінґдон чи Ґреґова дружина, Лакі? Усе тепер перемішалося.

Поруч пролунало тихе, делікатне покашлювання. Артур Джексон стояв біля ліктя містера Рейфаєла. Він підійшов так нечутно, що ніхто не помітив його.

— Час робити масаж, сер, — нагадав він.

Містер Рейфаєл умить закипів гнівом.

— Чого ви підкрадаєтеся до мене так нечутно? Ви мене налякали.

— Пробачте, сер.

— Я думаю, що не стану сьогодні робити масаж. Усе одно ніякої користі від нього мені нема.

— О, сер, вам не слід так думати, — заперечив йому Джексон із веселою професійною наполегливістю. — Вам відразу стане набагато гірше, коли ви припините робити масаж.

І він спритно обернув крісло на коліщатах. Міс Марпл підвелася на ноги, усміхнулася Естер і пішла на пляж.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

ДУМКА ДУХОВНОЇ ОСОБИ ІНОДІ СУПЕРЕЧИТЬ ІНТЕРЕСАМ ЖИТТЯ

I

Пляж того ранку був досить безлюдний. Ґреґ, як завжди, хлюпався у воді, Лакі лежала долілиць на піску, виставивши під сонячні промені засмаглу спину, добре змащену кремом, і її русяве волосся розсипалося по плечах. Гілінґдонів там не було. Сеньйора де Каспеаро, оточена групою джентльменів, лежала обличчям догори й щось розповідала по-іспанському глибоким гортанним голосом. Кілька французьких та іспанських дітлахів, сміючись, гралися біля самої води. Канонік і міс Прескот сиділи в пляжних кріслах, спостерігаючи за тим, що відбувалося навкруг них. Біля міс Прескот стояло зручне крісло, і міс Марпл підійшла туди й сіла.

— О Боже, — сказала вона, глибоко зітхнувши.

— Яке нещастя, — озвалася міс Прескот.

Ці слова виражали їхнє спільне ставлення до насильницької смерті.

— Бідолашна дівчина, — сказала міс Марпл.

— Надзвичайно сумна й трагічна подія, — підтвердив канонік.

— Спочатку ми хотіли поїхати звідси, Джеремі і я, — сказала міс Прескот. — Але потім вирішили залишитися. Якби ми поїхали, ми вчинили б несправедливо стосовно до Кенделів. Зрештою, це не їхня провина — таке могло б статися де завгодно.

— Посеред життя ми перебуваємо в обіймах смерті, — урочисто проказав канонік.

— Для них дуже важливо, знаєте, домогтися успіху на цьому місці, — мовила міс Прескот. — Адже вони вклали в цю справу весь свій капітал.

— Дуже мила дівчина, — сказала міс Марпл, — але вигляд у неї віднедавна поганий.

— Вона дуже нервує, — погодилася міс Прескот. — Звісно, її родина… — і вона похитала головою.

— Я думаю, Джоун, — сказав канонік, і в тоні його голосу пролунав легкий докір, — що існують деякі речі…

— Усім про це відомо, — сказала міс Прескот, — адже її родина живе в нашій частині світу. Її двоюрідна бабуся була вельми дивною особою, а один із її дядьків роздягнувся до голого тіла на одній зі станцій метро. На станції Ґрін-Парк, якщо не помиляюся.

— Джоун, такого, я думаю, з ними більше не повториться.

— Це дуже сумно, — сказала міс Марпл, хитаючи головою, — хоч така форма божевілля є досить поширеним явищем. Коли я працювала в доброчинній організації, що надавала допомогу Вірменії, один вельми шанований священнослужитель учворив те саме. Вони зателефонували його дружині, і вона відразу приїхала й відвезла його додому в кебі, загорнутого в ковдру.

— Звісно, з найближчими родичами Молі все гаразд, — сказала міс Прескот. — Щоправда, вона ніколи не була в добрих стосунках із матір'ю, але сьогодні так мало дівчат перебувають у добрих стосунках зі своїми матерями.

— Який жаль, — сказала міс Марпл, хитаючи головою, — адже молода дівчина потребує, щоб мати передавала їй свій досвід та своє знання світу.

— Це справді так, — з ентузіазмом підтримала її міс Прескот. — Одного разу Молі сплуталася з чоловіком — вельми небажаним, як я розумію.

— Таке буває часто, — сказала міс Марпл.

— її родина, звісно, була проти. Вона їм нічого не розповіла. Вони почули про того обранця Молі від цілком сторонньої людини. Звісно, мати наказала дочці привести його до них додому, щоб вони могли як слід із ним познайомитися. Це, наскільки мені відомо, дівчина відмовилася зробити. Вона сказала, що не хоче його принижувати. Для нього було б образливо прийти в її родину, щоб усі там почали його оглядати. Так, ніби він кінь, сказала вона.

Міс Марпл