Читати книгу - "Брамник"

що ця тварина зовсім не шкідлива.

Ніби на підтвердження моїх слів звір люто вдарив хвостом — затріщало поламане галуззя, в землі утворилася чимала вибоїна. Пси кинулися навтьоки, за ними дали драла найбоязкіші єгері. Барон почервонів, як стиглий томат:

— Не вередуйте, пане чаклун! Або ви продірявите його за допомогою ваших чарів, або я продірявлю вас, і цілком самостійно!

Його спис уперся мені в груди. Звір знову вдарив хвостом, і вибоїна поглибшала втричі.

— Звісно, — сказав я примирливо, руками відводячи вістря й крутячи головою в пошуках Ларта. Хазяїна не було, а я тим часом мав потребу в ньому, гострішу, ніж будь-коли.

Барон знову тицьнув списа мені до рук — цього разу довелося його взяти. Звіра це вочевидь надихнуло — він витяг шию, підвів стійма костистий гребінь на зашийку й неприємно засичав, витягуючи червоний язик. Мене пересмикнуло.

— Відійдіть подалі, — попрохав я барона, — подалі, на безпечну відстань… Я можу поранити його, і тоді, розлючений…

— Не здумайте втекти! — відрізав барон. О Небо, він читав мої думки.

Звір полишив свою малину й нетерпляче переводив погляд з мене на барона, а з барона на мене. Я зволікав:

— Однак, пане бароне, з огляду на неординарність ситуації…

Ми могли б довго так сперечатися, але звір вирішив за нас. Важкий і водночас спритний, він розпростав крила — в нього були ще й крила! — звівся на пазурясті лапи й рушив на мене. Я відсахнувся.

Навіть десяток баронів не втримав би мене від ганебної втечі, якби цієї миті в голові у мене виразно не пролунав Лартів голос: «Ти гратимеш цю роль до кінця! Спробуй лишень утекти, боягузе!» Долоні, які гарячково стискали баронову піку, змокли, як хребет каменяра. Шляху до відступу не було.

Звір тим часом підходив дедалі ближче, кінь піді мною тремтів, як осика, але стояв на подив сумирно. Я підвів руку зі списом і миттю зрозумів, що схибив.

Чудовисько викинуло роздвоєного язика з ікластої пащеки й замолотило ним у повітрі, ніби дражнилося зі мною. Я вирішив: коли вже бити, то лише в самісіньку пащеку.

Звір був уже просто переді мною. Я незграбно розмахнувся й тицьнув списом, намагаючись вцілити в язика.

Вслід за цим неперевершеним ударом я очікував миттєвої смерті, але чудовисько, на мій подив, відсахнулося й ніби знітилось. Підбадьорений першим успіхом, я пришпорив конячину й тицьнув списом ще раз, намагаючись зачепити кругле жовте око.

Чудовисько закліпало, забило по землі лускатим хвостом і знову відступило. За моєю спиною почулися радісні вигуки.

Тепер чудовисько задкувало, а я наступав, розмахуючи своєю зброєю і теж вигукуючи щось грізне й запальне. Бути героєм виявилося простіше, аніж щодня рубати дрова.

Радісні вигуки віддалилися — я, очевидно, добряче захопився переслідуванням свого страшного з вигляду, але боязкого ворога. Час було подумати про переможне повернення.

І цієї миті звір злетів. Свідки нашого двобою, котрі були вже примовкли, вибухнули криками жаху.

Крила в звіра були невеликі, з перетинками, він літав важко, але впевнено. Мить — і червоний роздвоєний язик ковзнув по моїй щоці, як лезо. Я затулив обличчя рукою і впустив списа, а кінь став дибки й викинув мене з сідла.

Я лежав у високій траві, тремтів, корчився, а наді мною нависало вкрите лускою черево. Ось воно відсунулося, і на його місці опинилася морда з жовтими очима й ікластою пащекою. Я застогнав від жаху й затулив очі долонями.

Жахлива пазуряста лапа віддерла від мого обличчя спочатку одну руку, потім іншу. Жовті очиська втупилися в мене пильно, ніби очікували відповіді на важливе, щойно поставлене запитання. Погляд цей дедалі більше сповнювався роздратуванням, і тут я помітив, що одна надбрівна дуга в чудовиська вища за другу й ніби вигнута. Я звівся на лікті й жадібно придивлявся до інших, не помічених раніше деталей, що робили жахливу морду звіра невловимо схожою на знайоме мені до дрібниць обличчя. І, нарешті, я полегшено схлипнув і повалився назад у траву:

— Госпо…дарю…

Одночасно з полегшенням прийшла образа, гірка образа за пережитий страх очікування смерті. Я лежав у траві й гірко плакав.

Чудовисько злетіло над землею і зробило коло. Потім знову нависло наді мною, поглядом, який не терпів заперечень, вказало на списа, тут-таки й покинутого.

Я схлипнув, устав і підняв зброю. Звір знісся вище і з оглушливим виттям кинувся на мене. Я обливався слізьми, безтямно виставляючи списа перед собою. Чудовисько трохи не долетіло до нього й імітувало смертельний удар, відскочило, затремтіло від гребеня до хвоста, кілька разів кинулося — зумисне театрально — і, розриваючи повітря передсмертним ревом, полетіло геть.

Глядачі, які спостерігали цю сцену здалека, провели його переможним галасом.

Після вшановування, після публічного баронового визнання, що магія, мовляв, є найбільшим скарбом усіх, хто живе на світі, після вітань, вихвалянь моєї мужності та чарівної майстерності я залишився нарешті з Лартом наодинці.

Палахкотів у каміні вогонь. Ларт походжав по кімнаті, а я сидів спиною до нього й дивився на полум’я. Дослухаючись до його кроків, я несвідомо водив пальцями по довгій пекучій подряпині в себе на щоці — там, де торкнувся шкіри роздвоєний червоний язик.

— Це було необхідно, — сказав Легіар з темряви.

Я не відповів.

— Ти поводився добре, — підвищив голос Ларт.

Я дивився у вогонь. Тоді він підійшов і сів поруч — на підлогу.

— Послухай, — сказав він напружено. — Це ДУЖЕ важливо. Над світом нависла загроза… Тепер я майже впевнений у цьому. Ти пам’ятаєш Орвіна? «Вогонь, зазирни мені у вічі»? Він перший зрозумів, у чому річ, коли заіржавів золотий амулет… Я не вірив надто довго… Тепер на порозі вона, ця триклята Третя Сила. Вона шукає свого Брамника. А знаєш, хто мітить у Брамники? Маг, що не є магом. А хто це?

Він перейшов на шепіт. Я поки не розумів, куди він хилить.

— Ну подумай, що значить маг, який не є магом? Я от подумав…

Він підхопився і знову почав ходити з кутка в куток, нервово потираючи руки і щось у сум’ятті бурмочучи. До мене долітали уривки фраз:

— Якщо це не… Він підходить, звичайно. Але — ні. Там усе скінчено, він вибув із гри… Він випав, його зметено з шахівниці, його ми до уваги брати не будемо… Все! — він труснув головою, начебто викидаючи з неї непотрібну думку. Потім підійшов і знову сів поруч:

— Маг, що не є магом… Можливо, зараз це — ти.

Я підвів до нього розширені очі.

— Можливо, я сказав… Імовірно… Звідкіля мені