Читати книгу - "Повний місяць"

де лежала роздерта людина, місцем скоєння злочину. Навіть у світлі останніх, дуже дивних подій, Андрій все ще погоджувався: напад хижака — не кримінальний злочин, швидше — трагічний, нещасний випадок. Припущення про існування вовкулаки далі вперто не вкладалося в голові. Великий звір: ось у що готовий повірити Левченко.

Проте загострена потреба провести огляд повторно, самому, поки доктор Нещерет вовтузиться зі своїми дослідами та аналізами, привела Левченка туди, де загинула Люба.

Було по обіді. Сонце поволі рухалося до заходу, та все ж світило яскраво. Андрій навмисне підгадав момент, аби кругом нікого не було, щоби його дії не привернули зайвої непотрібної уваги.

Пішов один.

Бо як поясниш комусь, крім Савича, чому вирішив пошукати саме людські сліди…

Отож.

Не гаючи дурно часу, Андрій зайшов у браму, під прикриття мурованого прямокутника. Даху не було, промені вже били не прямо в середину. Хоч залишки кам'яних стін давали тінь, світла все одно мусило вистачити. Знати б, що збираєшся розгледіти.

Ставши спиною до пройми, Левченко, плюнувши на устав, запхав руки в кишені галіфе. Примружився, намагаючись уявити, як усе могло статися. Пробував робити так і раніше. Але тут і тепер дії нагадували слідчий експеримент.

Хижак напевне забіг сюди. Чигав на жертву усередині. Люба нічого не підозрювала, проходила повз багато разів. До того ж її на той момент охопили інші почуття. Вони вели вчорашню партизанку вперед, притлумили відчуття небезпеки. Дівчина взагалі не уявляла, кого треба боятися після війни. Звісно, знала про напади вовка, як і всі в Сатанові. Тільки він у лісі шастає. Вона ж рухається сотні разів торованою стежкою.

Андрій крутнувся на п'ятах, розвернувся лицем до виходу.

Ось Люба проходить мимо. Напали стрімко, дівчина не встигла злякатися. Напевне, почала з жахом розуміти, що ж відбувається, коли хижак затягнув її сюди.

Стоп!

Тягнув.

Яким би не був великим вовк, чотириногим завіграшки збити людину з ніг одним стрибком. Та не завжди легко відтягти здобич у безпечне місце. При цьому дівчина могла хоча б раз крикнути, просто від несподіванки.

Хтозна, може Люба й кричала.

Та Андрій знову відмотав подумки назад. Дещо прикинув і категорично визнав: у той час він ішов цим самим шляхом. Коли на дівчину напали та стали вбивати, між ним та пагорбом, на якому височів старий мур, була десь сотня метрів. З такої відстані розпачливий дзвінкий жіночий крик до нього долетів би.

А він нічого не чув. Зовсім нічого.

Висновок не змусив на себе чекати.

Левченко вперто не збирався дозволити собі визнавати потойбічне втручання у все, що відбулося. Та ситуація виглядала красномовною.

Той, хто підстеріг Любу й наскочив на неї, не дав їй крикнути. Затулив рота, інакше ніяк. Горло порвав пізніше. Проте скажений звір, роззявивши пащу, не здатен вчепитися в горлянку жертві. Тим більше — двоногій. До того ж — у темряві ночі.

Лапами вовк теж не закривав дівчині рота. Припустити подібне — ще більша вершина абсурду, ніж переконати себе в існуванні людини–вовка.

У такому разі, признався Левченко, на Любу, як і на попередніх бідолах, напала людина.

Настільки божевільна, що дряпає тіла велетенськими гострими нігтями. А шию шматує зубами.

Варіантів два.

Перший: танцювати далі від такої версії, шукаючи чоловіка, котрий з'їхав із глузду.

Другий: погодитися — десь у околицях завівся справжній перевертень. Котрий у повню перетворюється з вовка на людину.

Припущення номер один непрямо гратиме на версію Сомова про свідоме залякування місцевого населення не такими вже міфічними повстанцями. Мовляв, усі вони там, націоналісти, якоюсь мірою втратили розум. Версія номер два… Гм, визнання цього варіанту взагалі нікуди не приведе.

Андрій вийшов з–за муру, обережно посунув до стежки, уважно, до легкого болю в очах, видивляючись собі під ноги. Жодних слідів волочіння. Що ж, цього варто було чекати. Довкола товклися не лише вони з наспілим Нещеретом. Приїхали з лікарні санітари на возі. Потім міліціонери були, з відділення, та й цікавого люду набігло з ближчих будинків. От народ, бояться, трусяться — але не розходяться. У цю пору вересня земля суха, слідів не знайти…

Стоп.

Чому?

Хто сказав?

Левченко швидко повернувся назад, зайшов усередину кам'яниці, нахилився, потім присів. Провів по землі долонею. Тут хоч не так сухо. Звісно, не надто й волого, проте земля досить м'яка для того, аби на ній могли лишитися чіткіші сліди, ніж зовні. Могли… Нема. Якби були, все теж витоптано. Витягуючи загризену Любу звідти, Левченко в той момент менш за все думав — не насліди. Сюди ще заходили потім дорослі взуті чоловіки, слабенькі відбитки підошов накладалися один на один, й такі слідові візерунки ні про що розказати не могли.

Вийшовши назад, Андрій повернувся лицем до лісу, намагаючись згадати, як саме бігло від нього моторошне створіння, вслід якому він стріляв. Прикинувши нарешті лінію, вказівним пальцем пересунув догори форменого кашкета й рушив уперед, знову дивлячись перед собою. Збиті травинки, горбочки, ямочки, подекуди — кротовини… Хто тікав сюдою до лісу, далі зовсім не ясно. Правда, з Левченка ще той слідопит. Але тут навіть сам Шкіряна Панчоха, знаменитий мисливець із американських лісів та прерій, про якого читав у дитинстві, теж навряд чи дав собі раду.

Так, неквапом, нічого не винюхавши, він дістався до узлісся. На шляху трапився кущ глоду. Андрій ступив убік, збираючись обійти. Раптом завмер. Зиркнув на мимовільну перешкоду уважніше. Мовив сам до себе, наче переконуючи:

— А ти ж, сучий сину, міг і крізь кущ рвонути. Чи просто зачепитися об нього. І не треба зараз казати «ні»…

Торкнувся рукою гілок. Ніби нічого не порушувало їхньої цілості. Здається, жива істота не прокладала собі через нього дорогу. Та зробивши крок праворуч, Левченко здобув, нарешті, винагороду за пильність і терпіння.

Збоку випирала гілка, довша за інші. На її краю погляд Андрія зупинився. Обережно простягнулася рука.

Пальці зняли сірий жмутик.

Не стримавшись, Левченко понюхав.

Нічим не пахло.

Він ніколи не бачив живого вовка, хіба в зоопарку. Але чомусь відразу повірив: ось так виглядає вовча шерсть.

Побачивши та зірвавши широкий листок подорожника, Андрій, як вдалося, загорнув у нього трофей, далі не розуміючи, чи має знахідка відношення до нічної пригоди та решти нападів на людей узагалі. Та далі, в ліс, посунув впевненіше, з чітким переконанням — зараз узяв вірний слід.

Навряд чи тут і тепер подальший пошук дасть відчутні результати. Проте зупинитися Левченко вже не міг, не хотів. Ступав акуратно, стараючись не шуміти. Слухав пташиний щебет, обмацував кожен зустрічний