Читати книгу - "Шості двері"

животi й завмерла перед нею в шанобливому поклонi.

Анна-Марiя замовила каву, говорячи англiйською, i додала «будь ласка» на мiсцевому дiалектi, яке вивчила, спiлкуючись iз портьє на рецепцiї. Жiнка, почувши знайоме слово, лагiдно посмiхнулася.

Вона зникла в будинку й через хвилину поставила перед вiдвiдувачкою черевату глиняну чашку, з якої знаком запитання здiймався димок.

Анна-Марiя з насолодою вдихнула густий пряний запах кави.

Жiнка не йшла. Вона присiла навпроти й пiдперла зморшкувату щоку кулаком.

Дворик у синьо-бузкових присмерках, яскраво-червонi плями призахiдного сонця на кiнчиках черепицi дахiв, бiлоснiжнi фiранки на вiкнах, чорний стiл, вiдполiрований сотнями рук, i двi жiнки, що сидять на двох його кiнцях — чорна й бiла, — все це так i просилося на полотно якого-небудь iмпресiонiста. Анна-Марiя зробила ковток. Кава була чудовою, i вона вдячно поглянула на жiнку. Та просяяла беззубою посмiшкою.

— Панi — чехословенска? — зважилася запитати вона.

— From Ukraine, — хитнула головою Анна-Марiя.

Стара захитала головою, на всi лади повторюючи незнайоме слово. А потiм про щось швидко заговорила на своїй мовi. I — о диво! — Анна-Марiя раптом зрозумiла її невигадливу сповiдь. Чужа, незнайома, далека вiд неї бабця говорила про те, про що завжди говорять бабусi в рiзних кiнцях свiту. Вона показувала Аннi-Марiї свої жилавi руки (дуже багато, дитино, доводиться працювати: чоловiк помер давно, а я от усе ще живу…), потирала ними свої розпухлi колiна (шестеро дiтей i десять онукiв — не жарт!), легенько торкалася до засмаглого плеча своєї несподiваної клiєнтки (яка ж ти, дитино, «beautiful»! У мене невiстка в Мдинi — така ж сама красуня…)

Анна-Марiя поклала долоню на стiл i вiдчувала пiд нею тепло нагрiтого за день дерева. Вона заплющила очi й раптом чiтко вiдчула новий запах, що пробивається крiзь аромат кави й дурман петунiй. Це був запах мокрого асфальту й вогких сiрникiв — так пахло сто рокiв тому в дворi її дитинства. Навiщо ж вона ховається в цьому далекому куточку чужого мiста? Щоб зрозумiти, де взяти сил i що дасть їй омрiяну зупинку на цьому нескiнченному шляху.

Вона подякувала господинi, залишила щедрi чайовi й поспiшила в готель. Ще нiколи їй так не хотiлося побувати в мiстi свого дитинства, яке вона залишила двадцять рокiв тому. Вона рятувалася з нього втечею, а виявляється, воно весь цей час жило в нiй, перетворюючись то в гостру колючку, то в пульсуючу кульку тепла, то в палаючий ковток нерозбавленого спирту. Невже все-все, що вона робила в життi, було пiдпорядковане одному потаємному бажанню — повернутися туди й сказати: «Ось я! Я — є. У мене все чудово». I самiй упевнитися в цьому…

Повернувшись до свого номера, Анна-Марiя почала пакувати валiзу. Термiн путiвки закiнчувався тiльки через п'ять днiв, але вона вже не могла зволiкати з прийнятим рiшенням. Можливо, саме тепер настав час озирнутися? Перед тим, як утекти до своєї ще неiснуючої «Коперни»…

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

У неї ще нiколи не виникало бажання повернутися. Нiколи. Навiть тодi, коли життя пiсля закiнчення iнституту здавалася нестерпним i навiть у снi перед її очима миготiли широкi жаровнi з гарячими пирiжками.

…Анна-Марiя вийшла на перон мiста свого дитинства, i її миттєво з головою накрила хвиля тривожних спогадiв. Це мiсто намагалося розчавити її, давило на мiзки, як поршень шприца. Але Анна-Марiя все-таки помiтила, що вокзал змiнився на краще. Сiрi стiни привокзальної будiвлi тепер були пофарбованi в рожевий колiр, а потворна лiпнина, яка зображувала карiатид-колгоспниць i атлантiв-металургiв, замiнена романтичнiшими скульптурками. Бiля виходу з вокзалу стрункими рядами вишикувалися таксi.

— До готелю! — наказала Анна-Марiя водiю, що люб'язно пiдхопив її валiзу.

— До якого поїдемо? — уточнив той, сiдаючи за кермо.

— До найкращого!

— Найкращий — «Жорж», — повiдомив водiй i натиснув на газ.

— Щось я такого не пригадую…

— А ви в нас бували ранiше? «Жорж» — це колишнiй «Металург». Знаєте?…

Ще б пак не знати! Туди, до готельного ресторану, її одного разу витягла Ада. Анна-Марiя усмiхнулася спогадам. Здається, вони замовили пляшку найдешевшого вина i два капустяних салати…

Авто їхало вулицями мiста, Анна-Марiя з цiкавiстю позирала у вiкно. Тiнi минулого пiдстерiгали її на кожному поворотi. Ось ця траса прямує до мiсцевого аеропорту. Скiльки разiв вона, незграбна довготелеса дiвчинка в чоловiчiй шапцi-вушанцi, їздила туди проводжати поглядом лiтаки i мрiяти про iншi мiста! З якою жадiбною цiкавiстю вдивлялася вона в обличчя приїжджих, як шукала серед них свого принца. Смiшно… Смiшно згадувати те сiре коротке пальто, червоний шарф, незугарнi дитячi черевики й грубi плетенi панчохи. Невже це була вона?…

— Прошу, мадам, — «Жорж»! — перервав роздуми водiй.

…Десять «зелених» вiдразу ж вирiшили проблему з нестачею люксових номерiв. Щоправда, портьє тут не було, й Анна-Марiя, пiдхопивши свою валiзу, пройшла до лiфта. Номер був бiльш нiж скромний — вузьке лiжко в центрi, тумбочка, холодильник. Зате вiкно — на всю стiну. Анна-Марiя розсунула важкi завiси, й мiсто розкрилося перед нею, як на екранi стереокiнотеатру. Вона жадiбно вдивлялася в нього, намагаючись воскресити в пам'ятi знайомий рельєф. Ось здiймається банею дах ринку, далi — майже поряд — два театри, за ними, трохи в бiк — будинок цирку… А за ним — нескiнченнi стовпи електромережi, труби заводiв, сiрi траси, якими, наче комахи, повiльно повзли вантажiвки.

Халата у ваннiй не було, рушникiв також. Анна-Марiя залiзла пiд холодний душ, абияк вимила голову, дiстала з валiзи джинси… Вона поспiшала вийти на вулицю. I вже знала, що найперше, куди рушить — на пташиний базар.

Гладка адмiнiстраторка, що нагадувала велику ледачу рибу за скляною загорожею, з подивом подивилася їй услiд: приїхала така солiдна дама, у бiлоснiжному костюмi, в туфлях-«човниках», а зараз вискочила — дiвчисько-дiвчиськом, навiть волосся як слiд не уклала!

Анна-Марiя йшла центральною вулицею, i дивовижне вiдчуття не полишало її. Вона знала, що має чудовий вигляд, що на нiй дорогi джинси й модна шкiряна куртка, що її кросiвки й сумочка пiскового кольору купленi зовсiм недавно в одному з магазинiв Риму, а манiкюр коштує п'ятдесят доларiв, але… Анна-Марiя не впiзнавала себе у вiдображеннях вiтрин. Вона бачила iнше: подовжений силует дiвчинки-чаплi, що соромиться свого зросту i поганого взуття. Мiсто вперто повертало її назад.

На базарi, пройшовши крiзь ряд собачникiв i акварiумiстiв, Анна-Марiя вiдразу ж знайшла те, що шукала: хлопець iз довгим волоссям тримав у руках трилiтрову банку, на днi якої в соломi куйовдилися сiрi пацюки. Та Анна-Марiя вiдразу ж звернула увагу, що на плечi продавця сидить розкiшна тварина з довгим рожевуватим хвостиком i бiлоснiжною шерстю. Те, що треба!

— Скiльки? —