Читати книгу - "Світанок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Клара завищала на плечах у Квіла й почала тицяти кудись вниз.
— Камінцик, Квіл! Мені, мені!
— Який, крихітко? Червоненький?
— Ні, челвоненький ні!
Квіл опустився навколішки — Клара зойкнула й учепилася йому у волосся, як у повіддя коня.
— Синенький?
— Ні, ні, ні! — заспівало дівча, в захваті від нової гри.
Найдивнішим було те, що Квіл розважався чи не більше, ніж Клара. Його обличчя й близько не було схожим на обличчя татусів і мамусь із-поміж туристів — нічого схожого на вираз коли-вже-ти-ляжеш-спати. Де ще натрапиш на батька, який із таким ентузіазмом включається у будь-яку гру, що здатні вигадати нащадки? Одного разу я бачив, як Квіл цілу годину грався з Кларою в хованки — затуляючи й відтуляючи обличчя, — і йому не було нудно!
І я навіть не міг із нього глузувати — занадто йому заздрив.
Хоча я справді вважав, що попереду в нього ще добрячих чотирнадцять років, викинутих на вітер, аж поки Клара не досягне його віку (добре хоч, що вовкулаки не старіють). Проте не схоже, щоб такі міркування турбували самого Квіла.
— Квіле, а ти не думав, що можна сходити на побачення? — запитав я.
— Га?
— Ні, зовтий ні! — пищала Клара.
— Ну, розумієш — зі справжньою дівчиною. Коли в твоєму графіку няньки випаде вихідний.
Він вирячився на мене, роззявивши рота.
— Камінцик, камінцик! — зарепетувала Клара, бо Квіл не встиг запропонувати їй нову іграшку. Вона ляснула Квіла по голові маленьким кулачком.
— Вибач, Кларунчик-котунчик. Хочеш оцей кораловий камінчик?
— Ні, — реготнула вона, — колалий ні.
— То підкажи мені. Будь ласочка.
Клара добре поміркувала.
— Зелений, — нарешті відповіла вона.
Квіл почав пильно роздивлятися камінці. Підібрав чотири штуки різних відтінків зеленого та простягнув дитині.
— Я правильно вгадав?
— Ага!
— А який із них?
— Всі-і-і!
Вона підставила стулені долоньки, і Квіл висипав камінці їй у жменю. Вона засміялася й миттю почала лупцювати його по голові. Він театрально поморщився, звівся на ноги й попрямував до стоянки. Либонь, турбувався, що вона змерзне в мокрому одязі. Він поводився гірше, ніж найнервовіша мамуся-квочка.
— Вибач, що я тут тобі наговорив про дівчат і побачення, — мовив я.
— Та ні, прикольно було, — відгукнувся Квіл. — Ти мене заскочив зненацька. Я якось про це й не думав.
— Певен, вона тебе зрозуміє. Ну, коли виросте. Вона не образиться, що ти теж дозволив собі жити, коли вона лазила в підгузках.
— Ну, звісна річ. Я певен, що вона б це зрозуміла.
Але більше він нічого не додав.
— Але ти все одно не бігатимеш на побачення, я правий? — майже ствердно запитав я.
— Я не зможу, — мовив він тихо. — Просто не уявляю. Я просто не… не звертаю ні на кого уваги. На дівчат я більше не дивлюся. Не бачу їхніх облич.
— А якщо ще згадати корону та грим — і Кларі, може, доведеться остерігатися зовсім іншої конкуренції…
Квіл зареготав і голосно чмокнув у мій бік.
— Джейкобе, ти вільний у п’ятницю ввечері?
— Не для тебе, — буркнув я, а тоді скривився. — Хоча, знаєш, я таки вільний.
Він мить повагався і своєю чергою запитав:
— А ти не думав, що можна сходити на побачення?
Я зітхнув. Я відкрився — і проґавив удар.
— Знаєш, Джейку, може, тобі теж варт дозволити собі жити.
У його голосі не було і смішинки. Навпаки, він звучав співчутливо. І від цього було тільки гірше.
— Я теж не звертаю ні на кого уваги, Квіле. Не бачу їхніх облич.
Квіл також зітхнув.
Далеко-далеко, що тільки наші з ним чутливі вуха могли це вчути в шумі хвиль, у лісі зірвалося виття.
— Чорт, це Сем, — сказав Квіл. Руки його інстинктивно потяглися вгору, наче він хотів пересвідчитися, що Клара досі в нього на плечах. — Не уявляю, де зараз її мамуся і що робить.
— Я гляну, що там сталося. Якщо треба буде, я тобі повідомлю, — квапливо пробурмотів я, так що слова всі злилися в одне. — Слухай, закинь малу до Клірвотерів. Сью і Біллі наглянуть за нею. Та й, може, вони знають, що відбувається.
— Гаразд. Ну, все, Джейку, тікай.
Я помчав, але не в бік стежки, яка вела крізь живопліт, а навпростець до лісу. Я перестрибнув через дровиняки, що їх наносило водою, тоді продерся крізь шипшину, і все це бігом, не спиняючись. Я відчував, як в очах набрякають сльози, коли мене шпигали колючки, проте не зважав. Всі уколи заживуть, перш ніж я досягну дерев.
Поза крамничкою я скоротив дорогу й помчав. Мені хтось сигналив. Коли я заховався за деревами, то зміг собі дозволити збільшити швидкість, робити величезні стрибки. Якби це хтось побачив, на мене б здивовано витріщалися: нормальні люди так не бігають. Іноді я подумував, що прикольно було б узяти участь у змаганні — скажімо, в Олімпійських іграх чи чомусь такому. Уявляю собі обличчя зірок спорту, коли б я зі свистом обігнав їх. Тільки я був певен, що ті всі тести на стероїди, які обов’язкові перед змаганнями, виявлять у моїй крові яку-небудь гидоту.
Коли я нарешті заглибився в ліс, де не було ні доріг, ні будинків, я нагло зупинився та скинув шорти. Швидко і вправно, бо робив це тисячі разів, я скрутив їх і приторочив собі до литки. Я ще зв’язував кінці, коли почалося перевернення. По спині пробіг вогонь, посилаючи спазми в м’язи рук і ніг. Це тривало якусь секунду. Тоді гаряча хвиля прокотилася тілом, і з безгучного мерехтіння постав хтось зовсім інший. Великі лапи важко опустилися на землю, я потягнувся, випростуючи спину.
Коли вдавалося так зосередитися, перевернення відбувалося легко. Тепер мені не бракувало темпераменту. Хіба що часом він був загарячий.
На якусь мить у голові сплив спогад про жахливий момент під час тої пародії на весілля. Мене так переповнювала лють, що тіло перестало слухатися. Я був у пастці, я палав і трусився, але не міг здійснити перевернення, щоб убити чудовисько, яке стояло за кілька кроків од мене. Кортіло вбити його. Боявся зачепити її. Друзі стояли на заваді. А далі, коли мені нарешті вдалося набути потрібної подоби, я отримав наказ альфа-самця. Веління Вожака. Якби тоді вночі були тільки Ембрі та Квіл, якби не було Сема… чи стало б
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світанок», після закриття браузера.