Читати книгу - "Мальва Ланда"

— А як стосовно сто першого разу?

Бумблякевич зміряв переможним поглядом нещасного поета і покинув книгозбірню.

БЕНКЕТ

Гостей зустрічав пан Джавала. Він привітно всміхався, тиснув руки, кидав кілька фраз і запрошував далі — до зали.

— Пане Бумблякевич! Радий вітати героя! Там уже всі на вас чекають.

Бенкетова зала була така простора, що очі втрачали орієнтацію. Усюди групками стояли гості й запально розмовляли. Із сусідньої зали долинала гра оркестри.

Бумблякевич і не сподівався, що його з'ява викличе такий ентузіазм. Мав, щоправда, дуже пристойний вигляд: чорний фрак, біла сорочка з пінявою шумкою на грудях і велика біла троянда коло серця. Гомін ураз заклекотів з новою силою, пролунали оплески, а всі обличчя — геть усі, які були, — обернулися до нього з радісним усміхом. Перед ним розступалися і плескали, плескали, намагаючись ще й устигнути щось сказати приємне.

— Браво! Віват! Слава героям! Честь!

— Бумблякевичу — гіп-гіп-гурра! Гурра! Гурра!

Від цього галасу Бумблякевич мало не втратив рівноваги на лискучому паркеті. На щастя, назустріч ступив молодий князь. Виглядав просто казково — довгий, гаптований золотом каптан з білою стрічкою через праве рамено, білі штани і чоботи з чорного сап'яну. Ліва рука спочивала на кривій шаблюці в білих, оздоблених коштовностями піхвах.

— Вітаю героя дня! Прошу сюди. Хочу вас зазнайомити з моїми гостями. Звичайно, не з усіма, бо це зайняло б цілий вечір.

Князь підвів Бумблякевича до того гурту, який щойно сам покинув: чотирьох військових з орденами на грудях і двох молодих панночок.

— Панове, — сказав князь. — Перед вами найкращий мисливець краю — пан Бумблякевич. Віднині ще й наш двірцевий історик. Прошу зазнайомитися. То є полковник Кучугура.

— Тішуся, що маємо таких героїв, — сказав полковник, тиснучи руку Бумблякевичу.

— Генерал Галаган.

— Пане Бумблякевич, — мовив генерал, — ви є винятковою людиною. А наше майбутнє якраз і залежить від виняткових людей.

— Генерал Голубович.

— Вітаю і зичу не менших подвигів у науці.

— Генерал Купчак.

— Все відбувалося на моїх очах. Але й досі не можу повірити, що це могла вчинити цивільна особа! Якби моя воля, зараз би вам дав ранґу офіцера.

— А це панни Купчаківни — Мотря і Хівря.

Обидві генералові доньки були кавказької породи — чорне пишне волосся, густі, але тонкі брови і витончені із горбинкою носики. У глибоких тернових очах грало полум'я невтоленної жаги.

— Пане Бумблякевич, — сказала Мотря, — будемо втішені вітати вас у себе вдома.

— Пане Бумблякевич, — сказала Хівря, — в нашому маєтку є хмара дичини. Ми охоче з вами вирушимо на лови.

На всі ці вітання Бумблякевич відповідав поклонами, відчуваючи, як червоніють його повні щоки й пітніє долоня.

— Пане Бумблякевич, — озвався генерал Галаган. — Ми чули, що у вас з'явився якийсь претендент на українську корону.

— І не один. Але то все переважно химери.

— Маєте рацію. Натомість наш князь Теодор має таке генеалогічне дерево, якому позаздрив би будь-який претендент на корону.

— О, пане генерале, я не хотів би цим хизуватися, — заперечив князь. — Нехай вибирає короля народ.

— Це зайва демократія, — сказав генерал Голубович. — На початку мусить бути тверда влада. Народ слід поставити перед фактом. Це англійцям чи шведам може на тому не залежати — сяде на престолі панна чи старий гриб. А в нас мусить бути чоловік твердих переконань, незламної сили і несхитної віри.

— То ви за справжню, а не фіктивну монархію? — спитав Бумблякевич. — Адже всюди в Європі монархія тільки бутафорська. Королі там нічого не вирішують.

— Це в них не вирішують. Бо в них уже все вирішено. А ми звідусіль оточені ворогами. Усі ці партії з їхніми маленькими фюрерами, цьоцями-дрипцями від політики, фарбованими комуняками — це суцільні нетрі для нашого народу. Україні потрібен король із сильним військом. Король і сильна національна ідея. Гасло «Нація понад усе» мусить увійти в кожне українське серце. Аж до фанатизму!

— Тоді інші нації будуть нас боятися, — мовив генерал Купчак.

— А ви хочете, аби вони нас любили? — відрізав Голубович. — Ні! Ми повинні стати сторожовими псами! Лютими і відважними. Досі ж ми були декоративними куріпками. Нами тішилися, нас хвалили. Але що хвалили? Мову солов'їну? Пісню? Наші краєвиди? Дівчат? Але ніколи не хвалили нашої зброї і наших зубів, бо ми були беззубими. Досі ми не були нацією. Ми були суцільним ансамблем пісні і танцю, й не більше. Вже кілька століть ми перебуваємо в процесі вимирання й ніколи — в процесі розвою. Як узагалі ми ще існуємо на цьому світі?

— Але, пане Голубович, — сказав генерал Купчак, — мені здається, ви перебільшуєте. Такими ідеями можна привернути лише якусь частину нації, а більшість злякається. Мільйони українців — це сіра напівписьменна маса, затовчена й забита, принижена й сплюгавлена. Маса, котра прагне хліба й видовищ. Весь схід України позбавлений державницької ідеї. Не був державником навіть Хмельницький, котрий підняв заколот проти українських магнатів. І передовсім проти Яреми Вишневецького, який і був справжнім державником. Ярема прагнув здобути українську корону і створити українську державу. Козаки все зробили, аби йому це не вдалося.

Обидві Купчаківни взяли батька попід руки і защебетали:

— Татусю, не скидай святих імен на грішну землю.

— Пан Купчак має рацію, — підтримав його полковник Кучугура. — Але цю рацію не варто виставляти для загального огляду. Східнякам і без того помакітрилося від синьо-жовтого прапора, тризуба і «Ще не вмерла», а коли вони почують, що й Хмельницький не герой, то, може, і взагалі від Галичини відвернуться.

— Нація мусить мати своїх ідолів, — сказав Галаган. — І якщо вам не до шмиги Хмельницький, то були ще Винниченко, Грушевський, Петлюра…

— Тільки не ця трійця! — підняв угору долоні Голубович. — Які це ідоли? Україна ще й досі, мов стара непорочна діва. Бо ці ваші герої тільки тим і займалися, що несміливо її мастурбували, замість того, щоби втрати як слід!

Ці слова генерала викликали гучний регіт у присутніх чоловіків і рум'янець на щоках панночок.

— Пане Голубович, — узяв його за плече Купчак. — Чи не будете такі ласкаві вповісти мені: хто має бути тим лицарем, який, х-хе! — вграє, як ви висловились, нашу неньку? Може, ви?

— Може, і я, — не знітився той. — Хтось таки мусить пустити їй кров.

— Боже, які жахи! — сплеснув у долоні князь. — Та ж уже Україну проголошено незалежною державою. Пане Голубович, навіщо кров? Уже все позаду. Схаменіться. Та ж маємо врешті свободу!

— Свобода, за яку не було пролито жодної краплі крові, не має вартости. Її не можна оцінити.

— Чи мало крові було пролито досі? — спитав князь.

— Та кров була пролита