Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

сербські підрозділи під керівництвом Д.Сердича, М.Чапика, М.Ковачевича, О.Дундича, С.Лазича, Е.Чоппа.

У перших числах березня в запеклих боях під Бахмачем поряд із загонами В.Примакова брали участь 4-й і 6-й полки чехословацького корпусу, що відходили з Києва. Коли ж за наказом командування корпус почав залишати Україну, революційно налаштовані чеські солдати залишили радянським військам чималу кількість зброї.

У боях з окупантами червоногвардійці та бійці радянських частин виявляли виняткову мужність і героїзм. Так, впродовж цілих десяти днів набагато переважаючі чисельно частини окупантів не могли здолати опору захисників невеликого роз’їзду Дубов’язівка поблизу Конотопа. На одеському напрямку лише в боях під Слобідкою і Бірзулою (6–7 березня) загарбники втратили 2,5 тис. чоловік[293].

Оборонні зусилля більшовики України координували з урядом радянської Росії. Так, за погодженням з В.Леніним, головнокомандуючий радянськими військами на Півдні Росії В.Антонов-Овсієнко перейшов у розпорядження Народного секретаріату і 7 березня 1918 р. був призначений народним секретарем і головнокомандуючим всіма військами України. Це мало принципове значення в подоланні сепаратистських дій керівництва Донецько-Криворізької Республіки, яке вважало, що оголошений статус окремішності може слугувати правовою підставою для непоширення на територію регіону Брестських домовленостей Центральної Ради, зупинить окупацію на кордоні Харківщини, Донецької області й Криворізького басейну. Австро-німецькі війська дуже швидко розвіювали подібні ілюзії.

З метою централізації управління бойовими діями червоногвардійських загонів і революційних частин штаб головнокомандуючого військами України звів їх у 5 армій чисельністю в 3–3,5 тис. кожна[294]: 1-ша (командуючий Асєєв, потім П.Єгоров) і 3-тя (командуючий П.Лазарєв) дислокувались на одеському напрямку; 2-га формувалася на Чернігівщині в районі Глухова; 4-та (командуючий Ю.Саблін) висунулась в район Гребінки — Лубен — Ромодану; 5-та (командуючий Р.Сіверс) була зосереджена під Бахмачем і Конотопом[295].

У процесі організації відсічі іноземній навалі в середовищі керівного ядра більшовиків України серйозно виявилися впливи „лівих комуністів” і тих партійців, які схилялися до радикалізму у розв’язанні всіх нагальних проблем. Найяскравішими їх носіями були Є.Бош, В.Затонський, Ю.Коцюбинський, М.Лебедєв. А найавториетнішим був, безперечно, Г.Пятаков, який хоча і працював з листопада 1917 р. на високих державних посадах в Петрограді, зв’язків з Україною не поривав. а колеги з Києва не раз повертались до питання про необхідність його повернення на Батьківщину для виконання ключових ролей у політичному житті. „Ліві комуністи”, їх прихильники прагнули до безкомпромісної боротьби за соціалістичні ідеали, за перемогу соціалістичної революції в будь-яких умовах.

Такої позиції, як відомо, не поділяв реаліст і прагматик В.Ленін, переважаюча більшість членів РСДРП(б), які після перемоги Жовтня обрали курс на зміцнення радянської влади в одній. окремій країні — Росії. Незгоди „лівих” з цим курсом найгостріше виявилися у питанні про вихід країни рад з імперіалістичної війни. Прагнення соціалістичної Росії заключити мир з воюючими державами, оголошення перемир’я на фронті, початок Брестських переговорів „ліва” опозиція розцінила як неприпустимий компроміс з імперіалістичним світом і зраду інтересів міжнародного пролетаріату.

Щодо самого Г. Пятакова, то ще 3 серпня 1917 р. на загальноміській конференції РСДРП(б) у Києві він говорив: у питанні про війну пролетаріат ставить укладення миру в нерозривний зв’язок зі світовою революцією, і таку постановку питання неприпустимо підміняти ідеєю досягнення миру, щоб то не стало, ідеєю сепаратного миру[296]. Остання перспектива, без сумніву, вважав він, — контрреволюційна, оскільки сепаратний мир віддалить торжество соціальної революції.

У ході гострої боротьби у питанні про мир і війну, в кульмінаційний момент, коли почався розгорнутий наступ німецьких і австро-угорських інтервентів, 23 лютого 1918 року ЦК РСДРП(б) в умовах реальної небезпеки ухвалив рішення дати згоду на підписання заздалегідь невигідного миру, продиктованого австро-німецькою стороною[297]. У заяві „лівих комуністів” до ЦК того ж дня (під заявою стоїть і підпис Г. Пятакова — не будучи членом ЦК, він брав участь у кількох засіданнях ЦК з правом дорадчого голосу, очевидно, як комісар (керуючий) Держбанку РСФРР) говорилося, що ця згода є капітуляцією передового загону міжнародного пролетаріату перед світовою буржуазією. „Ми вважаємо, — писали „ліві комуністи”, — що після захоплення влади, після повного розгрому останніх оплотів буржуазії (малося на увазі встановлення радянської влади майже на всй території Росії — В.С.) перед пролетаріатом неминуче постає завдання розвитку громадянської війни у міжнародному масштабі, завдання, заради виконання якого він не може зупинятися ні перед якими небезпеками. Відмова від нього веде до загибелі від внутрішнього розпаду, рівнозначна самогубству”[298]. Після цього „ліві”, у тому числі Г. Пятаков, відмовилися від своїх партійних і державних постів, ставши у відкриту опозицію до брестського курсу[299].

Схвалення VII з’їздом партії ленінського курсу і ратифікація IV Всеросійським з’їздом Рад Брестського мирного договору означали серйозну поразку „лівої” опозиції. Однак Георгій Пятаков і багато його однодумців, особливо тих, які працювали в Україні, „не склали зброї”. Вони спробували розпалити полум’я революційної війни через безпосереднє зіткнення з австро-німецькими окупантами, які за згодою з Центральною Радою, йшли в Україну для відновлення УНР.

Микола Скрипник так лапідарно передавав сутність позиції Г. Пятакова, А. Бубнова, С. Косіора, що вирішили перетворити Україну на головний плацдарм апробації „лівокомуністичних” ідей: „Російський Брестський мир є помилка. В Росії він прийнятний. Але тут, на Україні, його треба фактично поправити. Значення має лише озброєна боротьба. Треба б-бу робітників і селян проти німецького імперіалізму почати на Україні, а потім в Росії, бо німецький імперіалізм хоче обмежити і задавити пролетарську революцію; боротьбу на Україні треба вести незважаючи на те, що це впливатиме на зносини Росії з Німеччиною. Треба одверто заявити, що укр. робітництво і селянство зовсім не зв’язані у своїй боротьбі Брестським договором і будуть проводити боротьбу за владу усіма засобами і шляхами до остаточної перемоги як на території України, так і далі на всьому фронті революції”[300].

Представники цієї течії тоді «скептично ставились до всіх намірів і заходів у справі організованого об’єднання в поточній б-бі, виходячи з погляду. що в дійсності робітники й селяни мають силу і волю до боротьби, готові на смерть за владу Рад»[301].

Слід віддати належне мужності і хоробрості тих мрійників про міжнародну революцію. Намагаючись довести можливість її нового спалаху в дні німецької та австро-угорської окупації України, вони пройшли в складі радянських військ важкий кривавий шлях по рідній землі від Бердичева до Києва, від Полтави до Бахмача, від Бахмача до Таганрога, боронячи в боях Батьківщину. 1 березня 1918 р. Георгій Пятаков залишив відповідальний пост комісара Держбанку[302]. В автобіографії він згадував: „У питанні про Брест розійшовся з ЦК і відправився воювати на Україну з німецько-гайдамацькими військами,