Читати книгу - "Людина-амфібія"

бути на затонулому кораблі.

— Так, — замислено промовив Сальватор. — Ми перемогли Зуріту, але Іхтіандра ми не знайшли.

ЗАТОНУЛИЙ КОРАБЕЛЬ

Переслідувачі Зуріти не знали про події, що відбулися того ранку на «Медузі».

Матроси цілу ніч змовлялися, а на ранок вирішили при першій же слушній нагоді напасти на Зуріту, вбити його і заволодіти Іхтіандром та шхуною.

Рано-вранці Зуріта стояв на капітанському містку. Вітер ущух, і «Медуза» поволі посувалася вперед з швидкістю не більше як три вузли на годину.

Зуріта придивлявся до якоїсь цятки в океані. У бінокль він побачив радіощогли затонулого корабля.

Незабаром Зуріта помітив на поверхні рятувальний круг.

Зуріта наказав спустити шлюпку і виловити круг.

Коли круг витягли, Зуріта прочитав на ньому: «Мафальду».

«„Мафальду“ затонув!» — здивувався Зуріта. Він знав цей великий американський поштово-пасажирський пароплав. На такому пароплаві мало бути чимало скарбів. «Що якби Іхтіандр добув із затонулого пароплава ці скарби? Та чи вистачить довжини ланцюга? Навряд. А коли ж пустити Іхтіандра без ланцюга, він не повернеться…»

Зуріта замислився. Пожадливість і побоювання втратити Іхтіандра боролися в ньому.

«Медуза» повільно наближалася до щогл, що стирчали з води.

Матроси з’юрмилися біля борту. Вітер зовсім ущух. «Медуза» спинилась.

— Я служив деякий час на «Мафальду», — сказав один матрос. — Великий, гарний пароплав. Ціле тобі місто. А пасажири — багаті американці.

«Очевидно, „Мафальду“ затонув, не встигнувши повідомити по радіо про свою загибель, — міркував Зуріта. — Може, радіостанція була пошкоджена. Інакше з усіх навколишніх портів уже помчали б швидкохідні катери, глісери, яхти, а на них представники влади, кореспонденти, фотографи, кінооператори, журналісти, підводники. Гаяти часу не можна. Доведеться рискнути і відпустити Іхтіандра без ланцюга. Іншого виходу нема. Але як примусити його повернутися назад? І якщо рискувати, то чи не краще послати Іхтіандра по викуп — перловий скарб? Але чи такий уже цінний той перловий скарб? Чи не перебільшує Іхтіандр?»

Звичайно, треба добути і скарб, і багатство, поховане на «Мафальду». Перловий скарб не втече, його ніхто не знайде без Іхтіандра, аби тільки сам Іхтіандр лишився в руках Зуріти. А через кілька днів, а може, й через кілька годин, скарби «Мафальду» стануть уже недосяжними.

«Отже, спочатку „Мафальду“», — вирішив Зуріта. Він наказав кинути якір. Потім зійшов у каюту, написав якусь записку і з цим аркушем паперу пройшов до Іхтіандрової каюти.

— Ти вмієш читати, Іхтіандре? Гуттієре передала тобі записку.

Іхтіандр швидко взяв записку і прочитав.

«Іхтіандре! Виконай моє прохання. Поряд з „Медузою“ лежить затонулий пароплав. Спустися в море і принеси з цього корабля все, що знайдеш цінного. Зуріта відпустить тебе без ланцюга, але ти мусиш повернутися на „Медузу“. Зроби це, Іхтіандре, заради мене, і незабаром ти будеш на волі. Гуттієре».

Іхтіандр ніколи не одержував листів від Гуттієре і не знав її почерку. Він дуже зрадів, одержавши цього листа, але одразу ж замислився. А що коли це хитрощі Зуріти?

— Чому Гуттієре сама цього не скаже мені? — спитав Іхтіандр, показуючи на записку.

— Вона не зовсім здорова, — відповів Зуріта. — Але ти побачиш її, як тільки повернешся.

— Навіщо Гуттієре цінності? — все ще недовірливо спитав Іхтіандр.

— Якби ти був справжньою людиною, ти не ставив би таких запитань. Яка жінка не хоче гарно вбратися, носити коштовні прикраси? А для цього потрібні гроші. Багато грошей лежить у затонулому пароплаві. Вони тепер нічиї, — чому б тобі не добути їх для Гуттієре? Головне — треба розшукати золоті монети. Там повинні бути поштові шкіряні мішки. Крім того, золоті речі, персні могли бути у пасажирів…

— Чи не думаєте ви, що я ще обшукуватиму трупи? — обурено спитав Іхтіандр. — І взагалі я не вірю вам. Гуттієре не жадібна, вона не могла послати мене на таку справу.

— Прокляття, — вигукнув Зуріта. Він бачив, що його задум зірветься, якщо він зараз же не переконає Іхтіандра.

Тоді Зуріта опанував собою, добродушно засміявся і сказав:

— Я бачу, тебе не обдуриш. Доводиться бути з тобою відвертим. Ну, так слухай. Не Гуттієре потрібне золото з «Мафальду», а мені. Цьому ти повіриш?

Іхтіандр мимоволі посміхнувся.

— Цілком!

— Ну й чудово! Ось ти вже починаєш мені вірити — отже, ми домовилися. Так, золото потрібне мені. І коли виявиться, що його на «Мафальду» стільки, скільки вартий твій перловий скарб, то я негайно відпущу тебе в океан, як тільки ти принесеш мені золото. Та ось у чому біда: ти не зовсім віриш мені, а я тобі. Я боюсь, що відпущу тебе у воду без ланцюга, а ти пірнеш і…

— Якщо я дам слово повернутися, я додержу його.

— Я ще не мав нагоди пересвідчитися в цьому. Ти не любиш мене, і я не здивуюсь, якщо не додержиш свого слова. Але ти любиш Гуттієре, і ти виконаєш те, про що вона попросить тебе. Правда? От я й домовився з нею. Вона, звичайно, хоче, щоб я відпустив тебе. Тому вона написала листа і дала його мені, щоб полегшити тобі шлях на волю. Тепер тобі все зрозуміло?

Все, що говорив Зуріта, здавалось Іхтіандрові переконливим і ймовірним. Проте Іхтіандр не завважив, що Зуріта обіцяє відпустити його на волю лише тоді, коли побачить, що на «Мафальду» стільки золота, скільки вартий його перловий скарб.

«Адже щоб порівняти їх, — міркував собі Зуріта, — Іхтіандр муситиме — я вимагатиму цього від нього — принести свої перли. А тоді в моїх руках будуть золото „Мафальду“, перловий скарб і Іхтіандр».

Але Іхтіандр не міг знати, про що думав Зуріта. Відвертість Зуріти переконала його, і юнак, повагавшись, згодився.

Зуріта зітхнув з полегшенням.

«Цей не обдурить», — подумав він.

— Ходімо швидше!

Іхтіандр хутко піднявся на палубу і стрибнув у море.

Матроси побачили, що Іхтіандр кинувся в море без ланцюга. Вони одразу ж зрозуміли, що він поплив добувати затонулі скарби «Мафальду». Невже Зуріта один заволодіє всіма багатствами? Гаяти часу не можна було, і вони кинулись на Зуріту.

В той час коли команда переслідувала Зуріту, Іхтіандр почав оглядати затонулий корабель.

Крізь величезний люк верхньої палуби юнак проплив униз понад трапом, що нагадував східці великого будинку, і опинився у великому коридорі. Тут було майже темно. Тільки тьмяне світло сіялося крізь розчинені двері.

Іхтіандр заплив у одні з цих розчинених дверей і втрапив у салон. Великі круглі ілюмінатори ледь освітлювали величезний салон, що міг вмістити не одну сотню людей. Іхтіандр сів на розкішній люстрі і поглянув навколо. Це було дивне видовище. Дерев’яні стільці і столики спливли вгору і погойдувались під стелею. На невеликій естраді стояв рояль з відкритою кришкою. Підлога була встелена м’якими килимами.