Читати книгу - "Пісок у склянці"

адже рукопис зараз був у нього. Шкода тільки, що панові Бове вдалося дешево відбутися. Несподівано на першому поверсі заграла знайома мелодія, і тут Віктор відчув, що настає вирішальна мить.

Коли він зійшов сходами униз, то виявилося, що музика грає у вітальні, куди йому довелося повернутися за канделябром кілька хвилин тому і де тепер у кріслі-гойдалці поряд з каміном сидів пан Бове. На ньому красувався той самий новенький фрак, що й минулого разу, а його волосся було акуратно зачесане назад. Руки старого спиралися на незмінну тростину чорного дерева зі срібною голівкою, коліна вкривав теплий картатий плед. Віктор не бачив обличчя антиквара, однак чомусь був цілком впевнений, що на губах того грає посмішка. Втім, чари пана Бове навряд чи подіяли б знову: Віктор відчував настільки сильну огиду, що ледве стримував себе, щоб не накинутися на нього із кулаками. З іншого боку, він мав бути більш обачним, адже в його плани входило не лише викрити пройдисвіта, але і змусити його заплатити за все сповна.

— О, пан Бове, який приємний сюрприз! — першим заговорив Віктор, намагаючись перекричати гучну музику. — А мені в лікарні сказали, що ви померли від серцевого нападу.

Раптово музика обірвалася. До речі, Віктору так і не вдалося визначити її джерело — в кімнаті не було нічого, що навіть приблизно нагадувало програвач.

— Сподіваюся, ви не поставилися до цієї заяви серйозно? — засміявся антиквар своїм тихим грудним сміхом. — Не можна ж вірити всіляким нісенітницям. Вони, як завжди, там щось наплутали. Запевняю вас, зі мною все гаразд.

— Це добре, — кивнув Віктор і підійшов ближче до каміна. — Адже мені треба багато про що вас розпитати.

— Я готовий відповісти на будь-яке ваше питання, — погодився пан Бове, наче не помітивши сарказму в словах свого опонента. — Тільки будьте обережні. Деякі мої відповіді можуть вам не сподобатися.

— Ви мені погрожуєте?

— Ну що ви, друже! Чим я можу вам погрожувати?

Антиквар повернув голову, і тут Віктор побачив перед собою не блискучого сивоволосого чоловіка, а старого діда у поношеному драному фраку і з сухим сірим обличчям, поцяткованим глибокими зморшками. Але найжахливішими були його очі, які заволікала білувата каламутна плівка. Вона нагадувала більмо і говорила про те, що пан Бове повністю сліпий, хоча це і здавалося абсолютно неймовірним.

— Ви... Ви... — Віктор настільки сторопів, що не знайшовся, що сказати. Він чекав чого завгодно — сильного супротивника, загроз та шантажу, і навіть смертельного протистояння, — але тільки не цього. — Що сталося з вашими очима? — повільно вимовив він, одночасно намагаючись впоратися з сильною нудотою.

— Не думаю, Вікторе, що це те питання, яке вас цікавить, — пан Бове зайняв попередню позу — повернувся обличчям до каміна і поклав руки на тростину. — Чи не так?

— Ви маєте рацію, — у Віктора чомусь з'явилося непереборне бажання втекти звідси якнайдалі. — Просто ви захопили мене зненацька. Але я дійсно б хотів про дещо дізнатися. Тільки не намагайтеся мені брехати — я бачу вас наскрізь.

— Повірте, я й не збирався нічого від вас приховувати.

— Добре, тоді для початку скажіть, як мій рукопис опинився у вашому будинку?

— Це я приніс його сюди, — зізнався без жодних вагань пан Бове.

— З якою метою? — Віктора трохи здивувало, що старий не став нічого заперечувати.

— Зрозуміло, для того, щоб прочитати.

— І більше ні для чого? Наприклад, ви не збиралися його продати?

— Звісно, ні. Що за нісенітниці? Мені просто хотілося дізнатися, про що ви пишете.

— Кажете, нісенітниці? А от мені здається, ви задурюєте мені голову, — Віктор відчув нестримний гнів всередині. — Вважаєте, я ідіот і нічого не розумію? Навіщо ви вбили мого кота? А сьогоднішня авіакатастрофа, в якій загинув мій найкращий друг? Це теж ваших рук справа?

Цього разу пан Бове не став поспішати з відповіддю, і в кімнаті на деякий час запанувала тиша, яку порушувало лише приємне потріскування полін у каміні. Нарешті старий заговорив:

— Перш ніж відповісти на ваше питання, Вікторе, я хочу згадати одну старовинну легенду. Колись в давнину жив народ, у якого була незвичайна традиція. Вона полягала в тому, що кожен мешканець громади, досягнувши повноліття, отримував невеличку прозору посудину схожу на склянку, куди за будь-яку провинність чи гріх духовний наставник насипав йому жменю піску. Коли посудина наповнювалася вщент, людина підіймалася на найвищу гору і, висипавши пісок, набирала в неї воду з озера, розташованого на самій вершині. Це було доказом того, що шлях повністю подоланий. Щоправда, до кінця доходили не всі та дехто помирав по дорозі, але ті, хто повертався, в нагороду отримували порожню посудину, а разом з нею можливість розпочати життя з чистого аркуша.

— І що ви намагаєтеся цим сказати?

— Я намагаюся сказати, що ні до вбивства вашого кота, ні до загибелі приятеля я не маю жодного відношення.

— Але до чого тут ця ідіотська легенда?

Старий знову зробив паузу.

— А до того, мій любий друже, що всі події, про які ви казали, сталися не з моєї провини, а з вашої. І це вас чекає шлях очищення. Якщо ви, звісно, до нього готові.

— Я здогадуюсь, куди ви хилите. Хочете на мене