Читати книгу - "Аптекарка"

глянув на мене, спостерігаючи за реакцією.

У мене пришвидшилося серцебиття.

— У спадок від діда тобі дісталося лише шкіряне крісло, — сказав Боб. — Я не хочу більше тримати в домі дідів годинник з маятником. Наскільки я знаю, ти б хотіла його забрати?

Я ствердно кивнула. Напевно, моя сім’я давно забула про ті флакончики.

— А від чого, власне, померла бабуся? — запитала я.

— Гадаю, від оперізувального герпесу, — не забарився з відповіддю Боб, адже вгадав мої похмурі думки.

Наступний візит нанесла Доріт з дітьми. Погода була гарна, тож обоє малюків бігали собі в садку, намагаючись спіймати чорних дроздів. Ми могли не випускати їх із поля зору, сидячи в зимовому саду.

— Ти вже відійшла від пережитого потрясіння? — запитала моя подруга.

— Частково, — відповіла я. — Але Левін зник.

— Та що ти кажеш? Недавно ж тільки було весілля, а він уже накивав п’ятами?

Доріт не йняла віри.

— Ну, не зовсім так. Він поїхав до друзів в Андалусію, звідти попрямував у Марокко й більше ніде не спливав. Гадаєш, мені варто хвилюватися?

— Я б місця собі не знаходила, якби то був Ґеро, — відповіла Доріт. — Левін ще не відзвичаївся від вільного студентського життя; хай там як, це — безсоромний вчинок!

— Доріт, гадаєш, Левін міг би стати відповідальним батьком?

— Цього ніхто не знає напевне. Але хто сказав «А», той має сказати й «Б». Ти ж сама його захотіла!

— Доріт, але в мене поки немає дітей. Я б могла все повернути назад.

— Ви тільки гляньте на цю весільну аферистку! Прихопила багатство й фантастичну віллу, а тепер виганяєш чоловіка на вулицю! Як би я мала на це реагувати?

Тут вона мала рацію. Якщо я подам на розлучення, то з моральних міркувань мала б відмовитися від набутої власності. Інакше я б зрадила власні принципи. А може?

— Мені подобається цей дім, — сказала я.

— Я тебе розумію, — відповіла Доріт. — Я б теж звідси не ступала ні на крок. До речі, багато чоловіків змінюються з появою первістка. Вони нарешті дорослішають.

Коли почало сутеніти, ми покликали Франца і Сару до зимового саду; я подала какао з кексами.

«Якби ж я могла готувати для власних дітей, — подумала я. — Витирати червоні носики, в’язати шерстяні светри, зараз, напередодні Різдва, пекти тістечка…»

Після перерви на каву та какао вони знову мене покинули. Доріт забула свою жовту шовкову хустку з синім морським орнаментом. Я ненадовго притулилася туди носом і вдихнула дорогі парфуми.

Підійшовши до вікна, я побачила лише задні фари її автомобіля. Тоді глянула на годинник. Де був Дітер?

Нараз я усвідомила, скільки часу в моєму житті пішло на очікування чоловіків. То було нервове заняття, адже я нездатна, чекаючи, займатися чимось корисним, потрібним. Скільки ж разів я розігрівала їжу, знову знімала її з плити, щоб вона не втрачала вигляду, тоді знову розігрівала, аж поки вона таки повністю розварювалася. Усе, як моя мати.

Тож я не почала готувати вечерю, але без якогось діла очікування стало ще гіршим. У розпачі я чистила за допомогою клейкої стрічки свій синій светр від котячої шерсті. Знову і знову визирала у вікно, чи там, бува, промінь світла не сповіщав про наближення Дітерового «мерседеса». Він приїхав, коли в мене вже підступали сльози, й одразу ж перепросив.

— О, ти запізнився? — запитала я. — А я й не помітила.

Мені не вдалося його обдурити: Дітер був достатньо досвідченим, щоб збагнути, що відбувалося. Він обійняв мене й поцілував. Спершу ми зайнялися раклетом,[6 Раклет — швейцарська національна страва з розплавленого сиру.] а тоді всім іншим на зручному дивані. Подружні ложа вгорі та знизу залишилися неторкнутими.

Якби щоночі у снах мені не являлася Марґо, наступні дні були б щасливими, як жодні інші до цього. До Левіна мені було мало діла. На жаль, у нього точно скоро мали б закінчитися гроші…

Це чудове відчуття перебування-у-підвішеному-стані та психологічного витіснення не могло тривати довго. Хмари почали згущуватися через тиждень. Я стрілою повернулася з роботи додому до мого коханого, коли вигляд Дітера ще у дверях дав мені зрозуміти, що щось не так.

Левін телефонував з Марокко. Він у слідчому ізоляторі через наїзд на літню жінку. За його словами, вона сама кинулася під «порше». Він міг би вийти під заставу, а під час процесу його б міг представляти адвокат.

— Заради Бога! — вигукнула я. — Що сталося з тією бідолашною жінкою?

— На щастя, нічого страшного. Зламана рука, яка знову загоїться, — відповів Дітер. — Левін попросив мене роздобути гроші негайно. Це певною мірою хабар, який треба передати особисто.

Я кивнула: скільки?

Сума була чималою. Хоч я одразу ж погодилася й планувала наступного дня піти в банк, передчуття в мене було погане. Чому не можна було переказати гроші в посольство Німеччини?

Сумне обличчя Дітера говорило мені, що він краще б залишився зі мною. Виснажлива поїздка, звісно ж, не приносила багато задоволення. Тож я без зайвих заперечень зняла гроші, обміняла їх на долари й попрощалася з Дітером. Похорони Марґо пройшли без нього.

Доріт і Ґеро Майсени запросили мене, знову одиноку, на вечерю. Діти спали, Ґеро курив сигару й поширював аромат затишку. На вікні вже висіли різдвяні прикраси, на десерт подали печені яблука. Під час наших теревенів Ґеро одним вухом слідкував за новинами. Його насторожило одне повідомлення про розшук.