Читати книгу - "Мій тато — кілер"

«чи можу я взяти крапку?» і при відповіді «так» перетворювати вирвану з тексту крапку на яблуко і з’їдати його.

— Будеш згадувати про мене, — сказала Марина.

Тихо, тихо повзи, Равлику, по схилу Фудзі Нагору, до самих висот!

Ми бували з нею в кіно. Ми бродили по парках. Я читав їй ієрогліфи вивісок, а вона розповідала мені про гувернанток:

— Коли їх наймала мама, вони були схожі на бібліотекарок-невдах. Коли їх став наймати вітчим, то це вже були силіконові красуні, які ледве могли стулити докупи п’ять слів… А в тебе є улюблена кав’ярня?

Її не було, але заради Марини я швидко придумав її — малесеньку, між трьома хмарочосами.

— Підемо?

— Підемо.

Кельнер зрадів нам так, немовби я справді бував тут щодня. А сидячи біля вікна, ми могли милуватися небом, відображеним у скляних стінах хмарочосів.

Маринка купила одноразовий фотоапарат і клацала мене:

— А тепер посміхнися… Тепер задумайся… Ти можеш бути злим?

— Можу.

— Позлися.

Ми поверталися додому в порожньому вагоні метро, і вона задрімала в мене на плечі. Ми проїхали вісім станцій — я не міг змусити себе розбудити її.

— Тоді підемо пішки.

І ми йшли, і тепер розповідав я:

— Твоя мама була дуже красивою…

— Я бачила фотографії. Ти любив її?

— Дуже.

— Сильно?

— Сильно, — кому потрібна правда? — Просто так вийшло, що я мусив або вмерти, або виїхати…

А може, це здіймаються хвилі на поверхні моря? — думаю я. — Мабуть, не схоже: не може море видавати такий хрипкий звук.

— Я пам’ятаю, як забирав тебе з пологового будинку. Ти була зовсім крихітною. Зі мною приїхав десяток моїх друзів, усі вони кричали і сміялися, а ти невдоволено морщилася. Була осінь. Безліч жовтих дерев. Я віз тебе у візочку, а за нами їхав ескорт машин.

— Це було схоже на весілля?

— Мабуть… Твоя мама сиділа спереду (їй тоді було боляче ходити) і всміхалася нам.

Мурашина стежко! Звідки ти йдеш до нас? Через пасма хмар?

Я повів її в банк, де, переговоривши з клерком не найгіршою англійською, Марина зняла з мого рахунку трохи грошей — пачечку єн різного номіналу.

— Я покладу їх у гаманець і щоразу, побачивши, згадуватиму про тебе.

Думка: вона скоро поїде.

Біль: вона скоро поїде — і що тоді?

І усвідомлення того, що я став японцем значно більше, ніж думав: нехай залишилося тільки п’ять тисяч секунд, але ці секунди будуть наповнені щастям.

Однак я не міг запитати її: «Скоро?».

А вона вперто не казала мені, що їй пора.

З

— А розкажи мені про Юкіко…

Цікаво, чим займається зараз Мієтян — дівчинка з Комеяматі? І як живе Текко — син човняра з переправи в Єрдібасі, і Сінко — син продавця кама боно, і Кодзіро — хлопчик із крамниці, де роблять гета? Чи ставлять вони, як колись, театральні сцени в тютюновій крамниці на другому поверсі під самим дахом?

— Та як про неї розповіси…

— Ну, ти її любиш?

— Це трохи інше — я не можу без неї.

— А одружитися з нею? Тільки не треба говорити, що для тебе існує єдина жінка — мама.