Читати книгу - "Царський пояс"

– Якою? – хором спитали діти.

Моряна, яка вже підводила синім олівцем брови, казала:

– На балі ви будете невидимками. Бо, пробачте за відвертість, ви без хвостів, без крилець, худі й некрасиві. Своїм, пардон, убогим виглядом відженете від мене всіх женихів.

– Залюбки, – погодився Мишко.

Але він образився на принцесу. Насамперед за Ію. Вона класна дівчинка. І дуже симпатична.

Діти мовчки чекали, поки Моряна притрушувала пудрою зі золотими блискітками на своєму носі прищі.

Змій Старший сердиться

Не пригадаю, чи розповідала про те, що Вогнедишний Змій, який охороняв на острові Буяні яблуню, мав старшого брата. Так от, цей брат жив-поживав у морі-океані, наганяючи на його мешканців – риб, жуків, коників, русалок, навіть морських царів і богів, неймовірний жах.

Якось Змій Старший плавав у морі пузом догори. І треба ж було такому статися, щоб каменюка, яку підкинув його менший брат, вцілила в його пузо. Змія Старшого кинуло в лють. Він нетямно волав на Вогнедишного Змія:

– Як смієш мене, старшого за себе, ображати і пузо моє гладеньке бити каменюкою?

Молодший Змій плаксиво виправдовувався:

– Не тебе, брате, я хотів покарати, а тих, що поцупили золоте яблучко з яблуні, яку охороняю. Чим бризкати на мене люттю, ти б ліпше допоміг яблучко повернути, а крадіїв покарати.

Змій Старший самовпевнено каже:

– Не журися, брате. В одну мить знайду їх і на смерть закатую.

Змій Старший настовбурчив пір’я, розчепірив лапи, вигнув спину коромислом, зірвався з місця і з розгону шубовснув у море.

Скажу коротко: перецідив Змій Старший крізь гострі зуби усеньку воду в морі. Однак яблучка в ньому не знайшов.

У Посейдона на балі-маскараді

Крилатий морський кінь нетерпляче кресав копитом. Мишко з Ією, невидимі, чатували на Моряну біля карети. Вони зрозуміли, що принцеса займалася лише собою. Їй начхати на всіх, хто пливав поряд із нею, а тим більше на тих, хто виручив її з біди. І діти мали рацію. Моряна так поспішала на бал-маскарад, що забула гукнути до свого батька, царя Нептуна. Старий залишився сам-один у величезній залі без стін, стелі та меблів (окрім стільця, на якому постійно сидів).

Моряна відкинула дверцята і вскочила в карету-човен. Мишко з Ією залетіли за принцесою слідом. Кінь змахнув крилами і зірвався з місця.

Діти поприпадали до круглого віконця. Користуючись нагодою, прагнули бачити флору і фауну, що на дні моря. Та де там! Кінь летів на космічній швидкості й збурював воду. По боках карети все вирувало і пінилось. Яка там флора! Яка фауна! Нічогісінько не видно. Мишкові здавалося, що він не в кареті, а в каструлі, в якій вариться-кипить манна каша.

Ось кінь загальмував всіма чотирма копитами і величезними крилами. Русалка вистрибнула з карети і поскакала на хвості вперед, крутячи сідницями, які обтягувала коротенька спідничка. Діти теж вистрибнули. Боязко поглядали на коня, що недобре косував на них. Аж тут почули Морянин зойк: «Ой! Рятуйте! Допоможіть!» Діти з усіх ніг побігли рятувати принцесу.

Виявляється, принцеса з розгону налетіла на дощаний тапчан. На тому тапчані напівлежав п’яненький божок. Моряна, звичайно, перелетіла би не лише через тапчан, а залетіла б і дальше. Проте божок був парубк моторний. Він Моряну на лету спіймав і поклав поруч себе. Вона ж, на превеликий подив дітей, не зойкала і на допомогу людей не скликала. Більше того – не пручалася.

– Фі, – скривилась Ія. – Принцеса повинна ляснути парубка по п’яній пиці. А вона очима стріляє і шкіриться на кутні. Ходімо від них. Обоє мені неприємні.

Поведінка гостей вельми здивувала дітей.

– Чому всі лежать на диванах? На хворих не скидаються, бо гладкі та білі, – щиро дивувався хлопчик.

Повз них вихором пронісся юнак у сандалях із крильцями.

– Ми його знаємо. Це гонець із Олімпу, – зрадів Мишко. – Гайда за ним.

Юнак уже стояв біля поважного, суворого на вигляд велетня з кучерявою головою. Юнак в летючих сандалях щось велетневі сказав. Діти підбігли ближче, щоб почути діалог.

Велетень ліниво цідив:

– Просять дозволу подати до столу рибу-молот? Мені однаково, що жувати. Так, іди геть. Набрид.

Він нахилився до красивої гладкої жінки, що напівлежала у нього під боком. Розсіяно слухав її патякання, а вуста прикладав до срібного кухля.

Діти зависли коло юнака.

– Привіт! Ми тебе бачили у морського царя Нептуна. У тебе класні сандалі.

Засмучений юнак обкрутився на одній нозі.

– Хто ви? Де ви? Чому ховаєте бути на балі невидимками. Сказала: «Ви некрасиві. Через це ніхто із женихів до мене не пристане». Ми дали принцесі слово честі, що не з’явимося гостям на очі, – пояснила Ія.

– Зрозуміло, – протягнув юнак.

Він хитав головою. Порадив:

– Дали слово, тож дотримуйтеся його.

– Хто ти? – поцікавився Мишко.

– Гермес, – гордовито представився юнак. – Розношу всім новини і накази від олімпійського бога Зевса.

– У такому разі, Гермесе, ти всіх тут знаєш. Розкажи, будь ласка, нам про гостей Посейдона, – зрадів всезнаючому приятелеві хлопчик.

– Залюбки. Знаєте, мене боги вже дістали до печінок. Гасаю цілими днями – усе розношу для них останні новини. А подяки ні від кого не маю. Що ж, юні друзі, тоді в дорогу! Але від мене не відставайте. Мої сандалі, буває, і мене, господаря, не слухаються – летять попереду.

Гермес кинув оком навколо себе. Передусім тицьнув пальцем у гладку парочку, від якої щойно відійшов.

– Перед вами головний олімпійський бог – Зевс. Зараз він напідпитку і тихий, а коли розсердиться – то не підходь. Приб’є. Головна його зброя – це грім і блискавки. Від них нікуди не сховаєшся. Зевса ще називають Громовержцем.

– А