Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

важливішого за найрідніших людей».

Через три тижні Лія народила хлопчика. Марат твердо вирішив, що пологи будуть партнерськими. І як тільки дружина й мати Ірма не переконували його, що таїнство народження власної дитини не повинне відкриватися чоловікам — він був незламним. Можливо, взнаки давалися попередні два рази, коли даремно чекав появу маляти під дверима операційної. Тепер боявся й на хвилину залишити вагітну жінку в лікарні.

Цього разу тримав свою Лію за руку, допоки не почув перший крик синочка.

З трепетом у серці взяв на руки такий довгоочікуваний плід їхньої любові. Кажуть, маленькі дітки у перші місяці конкретно ні на кого не схожі. Але Маратові чомусь здалося, що у хлопчика його риси обличчя, міміка і головне — твердий характер. Адже коли народився — оченята розплющив, проте вперто не хотів подавати голосу, допоки лікар легенько йому не допоміг. Терпів, але не здавався до останнього.

— Я назву його Аланом, — обняв і поцілував Лію, коли маленького приклали до грудей матері. — У деяких тлумаченнях це ім’я означає «скеля». Можливо він стане каменем опори, на якому триматиметься рід Рахімових?

— Ого, — здивувалася змучена пологами, але щаслива жінка. — Ти так далеко заглядаєш у майбутнє. Не забувай, у нас ще є старші сини.

— Є, — погодився. — І кожен з них займає своє важливе місце у моєму серці. Ніхто не залишиться поза увагою.

* * *

— Як нереально швидко плине час, — дивувався Марат, спостерігаючи, за палаючими дровами у каміні.

Це були ті щасливі миті, коли він повертався додому вчасно і міг присвятити хоч трохи часу дітям і дружині. Зараз хлопці вже позасинали, Лія заварила чоловікові улюблену каву з молоком.

— Минув уже цілий рік. Малий Аланчик навіть бігати почав, а враження, що лише вчора я вперше узяв його на руки.

— То й не дивно, — погодилася Лія. — Ти зайнятий справами. Повертаєшся пізно ввечері. Не завжди й устигаєш поцілувати синочків на ніч. Не подумай, що докоряю, — лагідно усміхнулася. — Та інколи нам тебе дуже бракує, діти сумують.

— На жаль, робота займає багато часу, — зітхнув Рахімов, — це правда. Добре, хоч удома — надійний тил, — обняв дружину. — Мої хлопці у твердих руках.

— Не перебільшуй, — посміхнулася Лія. — Батько для них — авторитет. Вони й дихнути бояться без твого дозволу.

— Хіба я такий суворий? — здивувався Марат. — Хочеш сказати, що діти мене бояться?

— Боже, хорони, — заперечила дружина. — Ти справедливий, — уточнила. — Але вони ще малі й не завжди розуміють, коли дорослі бажають добра, щось забороняючи. Будь до них поблажливіший.

— Мої сини — майбутні чоловіки. У свій час на їхні плечі ляже тягар нелегкої сімейної справи Рахімових. Потім одружаться, відповідатимуть за свої родини. Тому я змушений виховувати в них сильний характер. От народиш мені донечку… — багатозначно глянув на Лію. — Її балуватиму. Все дозволятиму, носитиму на руках, поки заміж не вийде, — хитро примружив очі.

— О, Марате, — поклала голову на груди чоловіка. — Ти не заспокоїшся, поки у нас не з’явиться дівчинка, — важко зітхнула.

— Принцеса, схожа на тебе, — уточнив.

— Мені зараз хлопців вистачає, — важко зітхнула. — Нянька вже ледве встигає за ними. Мирончик годинами займається на скрипці. Я мушу його навчати, контролювати. Тимур з Аланом тим часом висмоктують зі своєї виховательки останні сили. Мені її шкода.

— Ти молодець, що займаєшся з Мироном. Я не такий вже спеціаліст, але потяг до музики у ньому відчувається.

— Це не просто потяг, — заворожено відповіла Лія. — Коли мій батько почув його гру — зрозумів, що то є справжній скарб. У цієї дитини вразлива творча душа, яка сприймає світ через призму музики. Він ніби в іншому вимірі, коли грає. Колись я читала, що таке розуміння прекрасного відчувається в людині з перших днів життя. Тимур і Алан — інакші. В них ти можеш з пелюшок виховувати сильний характер, але Мирончик…

— Згідний, — задумано Марат. — Якби я на Мирона так гаркнув, як інколи на цих двох бешкетників — навіть уявити важко, що сталося б. Цей хлопчик інакший: розважливий, слухняний, ніжний. Дивакуватий, правда, як усі творчі люди, — по-доброму усміхнувся. — Напевно, продовжить династію скрипалів Турганових і гратиме за кордоном на великій сцені.

— Даремно жартуєш, — серйозно відповіла Лія. — Думаю, він мене справді перевершить…

— Дай, Боже, — поцілував дружину. — Нехай йому Всевишній помагає. Я тільки сприятиму.

— Незабаром п’ята річниця нашого весілля, — плавно змінив тему Рахімов. — Про який дарунок мрієш?

— Мій подарунок — ти, — ніжно промуркотіла у відповідь. — Чого ще бажати?

— Ясно, — пригорнув до себе кохану. — Однак, це наш перший маленький ювілейчик. Отже… Я вирішив украсти тебе від усіх. Дітей відвеземо у Мужіїв. Нехай бабусі й дідусі не розслабляються й допоможуть нашій висмоктаній няні. А ми з тобою влаштуємо другу весільну подорож. Куди бажаєш полетіти?

— Тільки ми удвох? — одразу й не повірила Лія.

— Тільки удвох, — хитро посміхнувся Марат.

— Надовго? — не вгавала жінка.

— Тиждень.

— Цілий тиждень? — не могла надивуватися. Адже останнім часом чоловік навіть одного вільного дня не знаходив у щільному графіку.

— Але вибрати важко. Ми вже багато де побували. Хоча… — на хвилину задумалася. — Може згадаємо, як воно було вперше?

— На Мальдівах? — уточнив Марат.

— Точно, — весело підтвердила.

— Добре. Проте, спочатку все ж таки повечеряємо на Ейфелевій вежі.

— Париж? — аж скрикнула від задоволення Лія.

— Вечірній, романтичний Париж, — уточнив.

— О-о, коханий, — зітхнула дружина й притислася до чоловіка.

Тож, як і планували, через місяць удвох полетіли на відпочинок.

— Телефонувати лише у випадку, якщо несподівано виникне загроза апокаліпсису, — суворо наказав Яніну Рахімов. — Не дай, Боже, потурбувати мене за менш важливих обставин.

— Зрозумів, — коротко відрапортував головний юрист компанії Тепер він фактично був другою за значимістю людиною у фірмі після її керівника. Ярослав багато разів підтвердив, що готовий за Рахімова