Читати книгу - "Річки Лондона"

Брук, вони лежали по різні боки від мене, обидві прекрасні й голі, але це було зовсім не так еротично, як можна подумати, бо я не наважувався обійняти одну, щоб не наражатися на смертельну образу другої. Щойно я вигадав, як мені просунути свої руки водночас під них обох, як Беверлі встромила зуби у моє зап'ястя, і я прокинувся від жахливої судоми в правій руці.

Усе було настільки погано, що я випав з ліжка й дві хвилини з безцільним стоїцизмом борсався на підлозі. Ніщо не будить так добре, як біль, тож щойно я зрозумів, що заснути не зможу, я вийшов зі своєї кімнати та пішов шукати що-небудь їстівне. Підвал Фоллі був лабіринтом кімнат, що залишився від тих часів, коли тут мешкали десятки людей, але я знав, що задні сходи спускаються майже до кухні. Не бажаючи турбувати Моллі, я спускався сходами якомога тихіше, але дійшовши до цокольного поверху, побачив, що там горить світло. Наблизившись, я почув, як Тóбі загарчав, потів гавкнув, а потім почулося дивне ритмічне шипіння. Хороший полісмен знає, коли не треба оголошувати про свою присутність, тож я прокрався до дверей кухні й зазирнув усередину.

Моллі була досі вдягнена у свій костюм служниці й сиділа на краєчку старого дубового столу, що домінував на одному з країв кухні. Біля неї на столі стояв бежевий керамічний полумисок, а навпроти неї, в трьох метрах від столу сидів Тóбі. Оскільки двері були в неї за плечем, Моллі не бачила мене. Вона опустила руку в полумисок й вийняла звідти шматок порізаного м'яса — настільки сирого, що з нього аж крапало.

Тóбі схвильовано гавкнув, а Моллі трохи подражнила його м'ясом, а потім вправним рухом жбурнула смаколик до нього. Тóбі виконав дивовижний стрибок із сидячого положення та схопив м'ясо в повітрі. Побачивши, як Тóбі, не перестаючи вертітися, завзято жує, Моллі почала сміятися — це було те ритмічне шипіння, що я почув раніше.

Моллі взяла ще один шматочок м'яса та помахала ним до Тóбі, який аж танцював від передчуття. Цього разу Моллі його обманула: трохи пошипіла на його спантеличене вертіння, а потім, переконавшись, що він бачить, кинула скривавлене м'ясо собі в рот. Тóбі сердито гавкнув, але Моллі показала йому неприродно довгий, пристосований до хапання язик.

Я, напевно, ахнув або сіпнувся, бо Моллі зістрибнула зі столу й обернулася до мене. Очі широко розкриті, рот роззявлений так, що видно гострі зуби, а по блідій шкірі підборіддя тече яскраво-червона цівка крові. Потім вона затулила рот долонею й чи то з переляканим, чи то зі присоромленим виглядом мовчки побігла з кухні. Тóбі ображено загарчав на мене.

— Я не винний, — сказав я йому. — Просто зголоднів трохи.

Не знаю, чому він скаржився; адже йому дісталося м'ясо, що залишалося в полумиску, а мені — лише склянка води.

Розділ 5
Дистанційне керування

Мої спроби створити світоч не давали нічого, окрім судоми та безумовного збільшення відповідних м'язів руки. Раз на два дні Найтінґейл вранці показував мені це закляття, і я по чотири години на день з багатозначним виразом обличчя розкривав руку. На щастя, на третьому тижні лютого я отримав перерву, бо ми з Леслі Мей мусили дати свідчення проти Сесілії Манро, звинуваченої в нападі в кінотеатрі на площі Лестер.

Того ранку ми обоє слухняно з'явилися о десятій годині (в уніформі, бо судді люблять, коли констеблі вдягнені в уніформу), хоча й мали непохитну віру в те, що розгляд цієї справи перенесуть щонайменше на другу. Оскільки ми були амбіційними полісменами, які прораховують ситуацію на кілька кроків уперед, ми взяли з собою чтиво; у Леслі було останнє видання «Довідника працівника поліції», а в мене — видані в 1897 році «Легенди долини Темзи» Горація Пітмана.

Вестмінстерський мировий суд знаходиться за вокзалом «Вікторія», на Горсферрі-Роуд. Це невиразна коробка, яку збудували в 1970-х. Вона настільки позбавлена архітектурних принад, що дехто вважає за потрібне зберегти її як жахливе попередження для нащадків. Зала очікування в ній унікально поєднує в собі тісну діловитість і байдужу нелюдяність, якими славиться британська архітектура другої половини двадцятого сторіччя.

Біля дверей до зали суду стояли дві лавки. Ми сіли на одній з них, а звинувачена Сесілія Манро, її адвокат і подруга, яку вона привела заради моральної підтримки, сиділи на другій, разом із паном Ранатунга та його братом. Жоден з них не був тут за власним бажанням, усі вони винили в цьому нас.

— Чи є новини з Лос-Анджелеса? — спитав я.

— Брендон Купертаун був на межі, — сказала Леслі. — Виявилося, що всі його американські угоди зазнали краху й телевізійна компанія має ось-ось збанкрутувати.

— А як щодо його будинку? — спитав я.

— Має піти дорогою всього мирського, — сказала Леслі.

Я її не зрозумів.

— Іпотека не оплачувалася півроку, — сказала вона. — А його дохід за останній рік ледве дотягнув до тридцяти п'яти тисяч фунтів.

Оскільки я, працюючи повноцінним констеблем, отримував на десять тисяч менше, моє співчуття Купертаунові було стриманим.

— Це починає бути схожим на класичний розвал сім'ї, — сказала Леслі, яка не нехтувала додатковими матеріалами з кримінальної психології. — Перед батьком перспектива катастрофічної втрати статусу, він не може пережити цю ганьбу і вирішує, що без нього життя його дружини та дитини не мають сенсу. Він ламається, вбиває знайомого медійника, вбиває свою родину, а потім і себе.

— Зробивши це так,