Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— А що за ним спостерігати? Хіба воно не однакове?

— Що ви, Іване Карповичу! Небо різне, дуже різне! Все ж рухається! Земля, зірки!

— А куди?

— У просторі. Наша Земля, як і інші планети, обертається навколо Сонця, нашої зірки.

— А Місяць?

— Місяць обертається навколо Землі.

— А хто їх обертає?

— Самі по собі.

— Але ж хтось їх запустив колись?

— Ну, тут, Іване Карповичу, є різні думки. Точної відповіді наука ще не знає, але неодмінно дізнається! — Отто говорив захоплено, і як почав мені розповідати про дива небесні, то слухати його було — не переслухати. Не сказати, що я все тямив, але хоч щось. І стежити не забував. Ще раз обійшли табір, який спав собі спокійно. Уже час було наступну зміну будити. Знову ми видерлися на пагорб і знову дивилися у небо. — Там іще багато загадок, Іване Карповичу, дуже багато! Тому я й зацікавився астрономією. Мало хто мене розуміє, але як же цікаво сидіти ночами на горищі й дивитися в небо. Був такий німецький філософ Кант. Так той сказав, що найголовніше — це зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас.

— Який-такий закон?

— Моральний, який примушує людину вчиняти правильно. Звісно, не завжди так буває, інколи людина вчиняє неправильно, іде проти своєї природи. Але це лише невеличкі винятки.

— Та я б не сказав, що невеличкі. Може, воно в Німеччині й так, а в нас і звичайних законів не дотримуються, що там казати про внутрішні.

— У кожній людині є моральний закон. Ну, хіба що крім якихось дикунів-людожерів, — запевнив Отто. Хотів далі продовжити розмову, але я почув дещо підозріле.

— Тихо! — прошепотів. Отто вмить замовк. Сиділи, прислухалися. Наче біля табору ворушилося щось. Отто узяв мене за руку. Я побачив, що він вихопив свій кольт. Ще прислухалися. Ну точно, хтось ворушився під одним із возів у таборі.

— Це паралатівські мужики! Треба їх налякати! — прошепотів Отто.

— Спокійно! Стріляти тільки за моїм наказом. Залишайтеся тут і спостерігайте. — наказав я. Сам зняв чоботи і тихенько почав спускатися. Вухам я своїм вірив, тож не сумнівався, що там хтось вовтузиться, але дивно — під возом і якось одноманітно. Якби прийшла людина, що б вона під возом шукала? Та ще так довго! Я зброю сховав і обережно та неквапливо підійшов. Шурхіт ущух. Я почекав. Знову якийсь рух. Я чиркнув сірником. І тут з-під возу вилетіла лисиця, морда якої була забруднена кулешем. Тварина зникла у темряві, я зазирнув у віз і побачив там чавун із залишками вечері. Причинив його і повернувся на курган. Підійшов до Отто так тихо, що він не помітив. Міг бути на нервах, тому я тихенько зітхнув.

— Хто? — спитав він.

— Свої, — відповів я і сів одягати чоботи.

— Що там?

— Лисиця.

— Лисиця?

— Куліш приходила під’їдати.

— Ну це ж треба! — Отто розсміявся. — А я ж стріляти хотів! Мені здавалося, що людина там. Навіть бачив її!

— Уночі частенько здається, — кивнув я і згадав одну свою давню пригоду. — Слухайте, а от може таке бути, щоб сонць кілька було?

— Як кілька?

— Три штуки. По всьому небу розкидані. Одне заходить, одне сходить, а одне високо в небі.

— Ну, з теоретичного погляду, мабуть, може, — відповів Отто після тривалого міркування. — Зірок багато, чому б їм якусь потрійну систему не скласти. Але така система, з трьох елементів, не дуже усталена. А чому ви питаєте, Іване Карповичу?

— Та просто цікаво стало. — Розповідати, що колись я бачив аж три сонця, не наважився.

Ще трохи побалакали, потім пішли будити зміну. Я зайшов до намету, де були дерев’яні ліжка з матрацами, ковдрами й подушками. Все дуже добре хлопці продумали, коли готувалися до експедиції. Попередив наступну пару — Лісімаха та Бориса — про лисицю, яка могла повернутися, та влігся спати. Перед сном узяв за правило читати «Отче наш» і просити в Господа можливості побачити дівчат моїх, за якими сумував. Прочитав, позгадував і заснув. Уже під ранок пролунав постріл. У таборі зчинилася метушня. Я обережно вийшов. Сіріло. Ілля, що чергував в останній двійці, сказав, що побачив рух біля табору, поклав гвинтівку на милицю і вистрелив. Ми взяли два гасові ліхтарі й пішли дивитися. Спочатку побачили плями крові, а потім знайшли й мертву лисицю. Виявилося, що друга пара не попередила третю про звіра, який хотів поїсти.

— Ну і добре. Нехай усі знають, що ми напоготові! — сказав Ілля.

Табір ожив, артіль доїла розігрітий куліш, попила гарячого чаю, ми теж поснідали й вирушили на курган. Там Лісімах наказав копати далі. Десь за годину лопати копачів почали битися об щось тверде.

— Це дошки перекриття першої камери, — сказав Лісімах. Тримав у руках якісь креслення.

Землю прибрали, і під нею справді виявилися дошки. Їх почали зривати, коли Ілля крикнув, що до нас гості.