Читати книгу - "Королівська дорога"

та деревами, вони переступали через шматки захисної стіни. Довкруж зависла зловісна тиша.

— Послухай, Грабо, ти добре їх знаєш. Ми в хижі, яка розташована по правий бік від хижі вождя. Здається, вони щось затівають. Що саме? Скажи! Ти зрозумів?

Тиша. Москіт прогудів біля вуха Перкена, і він сердито ляснув себе по щоці.

— Що ще можна зробити? — нарешті обізвався Грабо.

— Ти хочеш залишитися тут?

Він лише заперечливо хитнув головою, погляд був порожній, а рух шиї нагадував рух бика. Та й голос його мало скидався на людський.

— Що можна вдіяти зараз? — перепитав Грабо.

— Зараз, коли ти… коли…

— Зараз, коли всі…

— Якось воно буде, — мовив Перкен.

— А що буде з моїм оком, яке вони віддали своїм поганючим коровам, а ті зжерли його?

Крізь отвір було видно, що списів більшає.

— Хто ще з тобою в хижі? Ти, якийсь молодий чоловік і ще хтось?

— Бой.

— Це все? А вони стоять довкола?

— Мені видно лише майдан.

Двома ударами ножа Перкен поробив у стіні маленькі дірки.

— Ні, вони стоять аж на майдані.

— Зрозуміло… Вночі вони обов’язково підпалять низ… Зі мною було майже те саме…

Тиша. Вістря списів зникли — воїни посідали навпочіпки…

«Що ж робити?» — гарячково думав Клод.

— Ви конче хочете врізати тут дуба?

Цього разу Перкен, в’язень власного світу, махнув кулаками, яких Грабо, в’язень пітьми, не бачив. Як переконати сліпого? Підбираючи слова, він заплющив очі, але Грабо обізвався сам:

— Якщо ви підстрелите когось, дайте його мені… Прив’язаного…

Клод слідкував за списом, який щойно з’явився, але останнє слово бороданя так уразило його, що він забув про спис. Єство Грабо зараз переповнювала не якась там звіряча, а безтямна, породжена жахливим приниженням жорстокість. Чи не хоче ця душа, яку в хижі-в’язниці ніщо не могло повернути до життя, спізнати ще страшніше падіння? Він уже насолоджувався однією думкою про тортури, а судомно стиснуті, ніби вістря, пальці, готові були видряпати комусь очі. Зараз його душа билася в пальцях рук, бо обличчя не виражало нічого, щоправда, пальці на ногах теж були напівстиснуті. Відколи вони відчинили хижу-млин, його тіло ожило, заговорило. До того він знав одне: наставити для їжі руку, впрягти у вуздечку спину. Його мова настільки вражала, що Клод на якусь мить забув, що і їх чекають такі ж муки. Проти вогню вони безсилі. Безсилі. Почувся крик павича, який одразу поглинула тиша. Сидячи навпочіпки, меойці, здавалося, дрімали, та їхній пильний зір, мов очі застиглого в небі яструба, бачили все. І так упродовж цілого дня…

— Перкене, ви думаєте: вони нас підпалять?

— Поза всяким сумнівом.

Грабо мовчав.

— Вони чекають вождя або ночі. Або одного й другого… В одному можеш не сумніватися — вони не відступлять.

Спочатку Клод подумав, що Перкен звертається до Грабо на «ти».

— А може, спробуємо, стріляючи зверху, пробитися? Набоїв маємо досить… Я розумію — це один шанс зі ста… Можливо, вони перелякаються і тоді… — мовив Клод.

— Після того, як ми вб’ємо кількох воїнів, решта відійде і чекатиме в засідці. Тоді пропаде всяка надія на переговори. Ніколи нічого не відомо, що вони зроблять… Меойці вважають, що, шукаючи Грабо, ми порушили рисову присягу. Але вони, видно, не так уже і впевнені в цьому…

Побачимо… Зрештою, в джунглях вони ще сильніші, ніж тут.

— Доведеться, звичайно, загинути, але спочатку треба відправити кількох на той світ. Ось двоє показуються в цій дірі… потім четвертий, п’ятий, шостий, восьмий — і кінець. Непогано. А якщо спробувати втекти сюдою? Зрештою, можна забарикадуватися…

— Джунглі!

Клод знову замовк. Перкен прислухався — до них долинув звук казана, який хтось котив.

— Вони не наважаться влаштувати пожежу вдень, — сказав він. — Наш єдиний шанс — це втекти звідси, коли почне сутеніти. Треба скористатися ніччю, перш ніж…

— Як би я хотів убити кількох! Особливо того, який вештається один там, унизу — аж руки сверблять… Ти переконаний, що слід залишити його в спокої? — Клод показав обойму. — Дві кулі я залишу обов’язково…

— Авжеж… — обізвався Грабо.

Лише його голос міг висловити справжню ненависть. Цей чоловік був тут, разом із ними. В ньому відчувалася не лише ненависть, але й упевненість. Приголомшений Клод розглядав його: бліда шкіра довго не бачила сонця, зате у нього плечі борця… Могутня руїна. Він був більш, ніж хоробрий. Азія знищила його так само, як і свої храми… Чоловік, який сам позбавив себе ока і подався сам аж сюди. «Справи завжди можна поправити з допомогою пістолета…» В цю мить страх мучив його так само, як і меойців.

— Боже мій, але ж це неможливо…

— Стерво!

Красномовніше, ніж будь-яка лайка і навіть голос, виснажене обличчя Грабо промовляло: «Неможливо, коли це марна справа, але коли вкрай потрібно, як би там не було, ти мусиш спромогтися. Вистачить одного бажання…» Йшлося про річ, якої йому, Клодові, так бракувало… Він підняв руку і наставив дуло пістолета на свою голову, хоча й розумів безглуздість цього руху, бо знав: якщо він і вистрелить, то спочатку в Грабо, щоб знищити це обличчя, цей згусток ненависті, саму його присутність, щоб прогнати геть цей доказ людської поведінки —