Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

відкритого опору: «Поводьтеся спокійно, — каже він їй, — без усякої користі ви стаєте йому впоперек дороги. Ви надокучаєте йому своїми тривогами, а мої поради ображають його». Але вдача Фуше виявляється й тут, йому ліпше потай розбити честолюбні прагнення, і поки Бонапарт з удаваною сором’язливістю ще й слова не видобув, а Сенат і далі намірявся піднести «témoignage éclatant», Фуше був серед тих, хто нашіптував сенаторам, мовляв, як справжній республіканець, видатний чоловік чогось іншого й не прагне, тільки б на десять років його залишили першим консулом. Сенатори, переконані, що цим ушанують і потішать Бонапарта, з радістю ухвалили таку постанову. Та Бонапарт, розгадавши інтриґу й добре пізнавши заводія, аж запінився з люті, коли піднесли йому цього небажаного жебрацького дарунка. Зимними словами відіслав він посольство геть. Коли вже сниш прохолодою золотої імператорської корони на чолі, десять жалюгідних років — порожній горіх, який зневажливо розтрощують ногою.

Аж тепер, урешті, Бонапарт скидає маску сором’яз­ливості і ясно й виразно висловлює свою волю: дожиттєве консульство! І під тоненькою шкаралупою цих слів для всіх прозірливих уже зблиснула майбутня імператор­ська корона. І таким могутнім був тоді Бонапарт, що багатомільйонна більшість народу зробила його воління законом і обрала його довічним правителем (це так воно називалося). Республіка впала, почалася монархія.

Кодло братів і сестер, увесь той корсиканський родинний клан не забув, що на дорозі до найпожаданішого Фуше кидав такі терни під ноги нетерплячому претендентові на корону. Тому аж шипіли, напосідаючи на Бонапарта: навіщо й досі, коли він міцно, мов залізом прикутий, сидить у сідлі, тримати того підніжка, що тільки клопоту завдає? Невже й тепер, коли країна одностайно схвалила дожиттєве консульство, коли щасливо позбулися всякої ворожнечі, подолали розбрат, потрібен такий занадто запопадливий сторож, що однаково пильнує і за країною, і за їхніми темними оборудками? Отож геть його! Знищити, усунути цього одвічного крутія й вариводу! Без передиху, нетерпляче, вперто й настирливо насідають вони на брата, а той усе вагається.

Бонапарт загалом погоджується з ними. Йому теж на заваді цей забагатознайко, що хоче знати дедалі більше, оця сіра повзуча тінь у промінні його сяйва. Але щоб просто взяти і звільнити міністра, що так відзначився й тішиться в країні безмежною пошаною, потрібен привід. Та й потім: разом із ним цей чоловік теж став могутнім, ліпше не робити його своїм явним ворогом. Він устромив носа в усі таємниці, якимсь незбагненним чином знав про всі не вельми чисті приватні оборудки корсиканського клану, отож ніяк не випадає ґвалтовно спровадити його. Треба вигадати щось хитре й ухильне, аби перед світом відставка Фуше аж ніяк не скидалась на неласку. Міністра Жозефа Фуше тепер ніхто й не жене, просто пояснюють, що він так вправно, так досконало впорався зі службою, що нині нагляд за громадянами й Міністерство поліції зробилися зовсім непотрібними. Оголосили, що не міністра усунули, а просто ліквідували Міністерство поліції й всі його функції; отже, щоб не впадало у вічі, позбулись і самого міністра.

А щоб надто вже чутливим не дуже гриміло, коли сті­лець із Фуше вилітатиме за двері, відставку дбайливо закутали у вату. Втрату посади Фуше відшкодували місцем у Сенаті, і Бонапарт у листі про це підвищення сповіщає таке: «Громадянин Фуше, бувши міністром поліції за найтяжчих часів, завдяки своєму талантові й завзяттю, завдяки прихильності до уряду завжди вживав доконечних заходів відповідно до обставин. Надаючи йому місце в Сенаті, уряд знає: якщо колись знову виникне потреба в міністрі поліції, то він не знайде кандидата, гіднішого його довіри». До того ж Бонапарт, помітивши, який непорушний мир уклав колишній комуніст зі своїм давнім ворогом — грішми, збудував йому чудовий золотий місток до відставки. Коли міністр, звітуючи, передав йому два мільйони чотириста тисяч франків — рештки ліквідованого поліційного майна, Бонапарт одразу ж подарував йому половину, отже, мільйон двісті тисяч франків. На додачу до сенаторського титулу навернений зневажальник грошей, який ще років десять тому оскаженіло боровся з «мерзенним і ганебним металом», отримав сенаторію Екс, ціле невелике князівство, що тяглося від Марселя до Тулона й оцінювалося в десять мільйонів франків. Бонапарт збагнув Фуше, знає, що в нього неспокійні, хапкі і крутійські руки; якщо вже їх несила зв’язати, то ліпше обтяжити золотом. Рідко коли в історії почесніше і водночас обережніше спроваджували міністра у відставку, ніж Жозефа Фуше.

Розділ V. Імператорський міністр
1804—1811 pp.

1802 року Жозеф Фуше — та де там, його світлість пан сенатор Жозеф Фуше — на лагідно-настійливе бажання першого консула знову зануривсь у приватне життя, з якого він десять років тому вип’явся нагору. Збігло неймовірне людовбивче десятиліття, коли відмінювався світ і мінялися долі, а життя повсякчас було під загрозою, але Жозеф Фуше добре скористався цим часом. Він уже не тулиться, як 1794 року, в неопалюваній і злиденній мансарді, а купує гарненький, чудово обставлений будинок на вулиці Серутті, що колись міг належати котромусь із тих «паскудних багатіїв» або «безчесних аристократів». У Фер’єрі, майбутній резиденції Ротшильдів, він собі влаштовує розкішну літню домівку, а з його князівства в Провансі — сенаторії Екс — щедро пливуть прибутки. Ще більшої вправності досягає Фуше в шляхетному алхімічному мистецтві з усього робити золото. Ті, ким він опікувався, залучають його до гешефтів на біржі, він вигідно скуповує землі, ростуть його маєтки, ще кілька років — і автор першого комуністичного маніфесту стає другим за багатством громадянином Франції, найбільшим землевласником країни! З ліонського тигра зробився добрий хом’як, кмітливий, ощадливий капіталіст і майстер лупити відсотки. Таке фантастичне багатство політичного вискочня анітрохи не змінило його природженого й потім наполегливо прищеплюваного монастирським вихованням браку потреб. Із п’ятнадцятьма мільйонами життя самого Фуше навряд чи змінилося відтоді, як він ледве нашкрябував щоденні п’ятнадцять су в мансарді; він не курить, не п’є, не грає, не марнує гроші на жінок і дурниці. Точнісінько немов добропорядний поміщик, укупі з дітьми — після двох перших померлих народилося ще троє — він гуляє по власних луках, іноді збирає нечисленне