Читати книгу - "Місто кісток"

стійте мов укопані. Заходьте до покою.

– Тут є покій? – здивувалася Клері.

– Звісно, є, – відповіла мадам Доротея. – Де ж іще мені приймати гостей?

– Тоді я залишу свого капелюха служнику, – пожартував Джейс.

Мадам Доротея пронизливо глянула на нього.

– Ти не такий дотепний, яким хочеш видаватися. Ти мав би бути набагато веселішим.

Її зневажливий сміх зник за шелестом занавісок з намистин.

Джейс задумався.

– Навряд чи я зрозумів хід її думок.

– Справді? – сказала Клері. – А мені все зрозуміло.

І, не чекаючи відповіді, вона гордо пройшла крізь занавіски.

Невеликий зал був тьмяно освітлений, тому Клері знадобилося трохи часу, щоб роздивитися. Тонкий промінь світла окреслював чорні оксамитові штори, які повністю закривали стіну зліва. Опудала птахів і кажанів із блискучими темними очима-намистинками звисали на тонких мотузках зі стелі. Підлога була встелена старезними персидськими килимами, з яких від ходіння піднімався пил. Кілька великих набивних м’яких рожевих крісел стояли навколо низенького столика. Перев’язана шовковою стрічкою колода карт Таро лежала на одному краю столу, з іншого краю стояла кришталева куля на золотій підставці. Посередині – срібний чайний сервіз, розрахований на кількох осіб, тарілочка з апетитними акуратними канапками, блакитний чайник, з якого тоненько струмувала пара, та дві чашки з блюдцями, що стояли точно навпроти м’яких крісел.

– Нічого собі! – Клері сіла у крісло з полегшенням.

Доротея хитро всміхнулася.

– Пригощайтесь, – сказала вона, беручи чайник. – Молока? Чи, може, цукру?

Клері скоса поглянула на Джейса, що сидів поруч та вивчав тарілочку з канапками.

– Цукру, – відповіла вона.

Джейс знизав плечима, взяв канапку та поставив тарілочку на місце. Клері крадькома дивилась, як він відкусив шматочок.

Джейс знову знизав плечима.

– Це огірок, – зауважив він у відповідь на її пронизливий погляд.

– Я переконана, що канапки з огірком – це саме те, що потрібно до чаю, правда ж? – мовила пані Доротея, не звертаючись ні до кого конкретно.

– Ненавиджу огірки, – пробуркотів Джейс, віддаючи Клері надкушену канапку.

Вона спробувала її. У канапці було вдосталь майонезу та перцю. Її шлунок задоволено забурчав – це вперше дівчина їла після відвідин мексиканського ресторану із Саймоном.

– Є ще щось, чого ти не можеш терпіти, окрім огірка та бергамоту, і про що я мала б знати? – промовила вона.

Джейс подивився на Доротею поверх своєї чашки.

– Брехунів, – відказав він.

Стара жінка спокійно поставила свою чашку на стіл.

– Можеш називати мене брехухою, якщо хочеш. Це правда, що я не чаклунка. Але моя мати була нею.

Джейс мало не вдавився чаєм.

– Цього не може бути!

– Чому? – здивовано запитала Клері, сьорбаючи гіркий, із сильним присмаком диму чай.

Джейс зітхнув:

– Чаклуни – напівлюди і напівдемони. Вони – гібриди. Саме через це чаклуни не можуть мати дітей. Вони безплідні.

– Подібно до мулів, гібридів коня та віслюка, які теж безплідні, – задумливо промовила Клері, пригадуючи свої уроки біології.

– Твої глибокі знання про тварин вражають, – сказав Джейс. – Нечисть – це також певним чином демони, проте лише чаклуни є дітьми демонів. І саме тому вони наділені найбільшою силою.

– А вампіри та перевертні теж із роду демонів? І феї?

– Вампіри та перевертні народилися внаслідок хвороб, принесених демонами зі своїх вимірів. Більшість таких хвороб смертельні для людей, але в цих випадках вони дивно вплинули на хворих, не вбивши їх. А феї…

– Феї – це грішні ангели, – втрутилася Доротея, – вигнані з небес за свою гордість.

– Це легенда, – додав Джейс. – Кажуть, і я теж схиляюсь до цієї думки, що вони нащадки ангелів та демонів. Суміш добра та зла. Феї такі ж гарні, якими мали б бути ангели, але їм водночас притаманні зло та жорстокість.

– Якими мали б бути ангели? То ти вважаєш, що ангели не?.. – продовжувала Клері.

– Годі про ангелів, – зненацька різко сказала мадам Доротея. – Це правда, що чаклуни не можуть мати дітей. Моя мати удочерила мене, бо хотіла, щоб хтось був тут і після її смерті. Я не мушу чаклувати. Я повинна лише наглядати й оберігати.

– Що оберігати? – запитала Клері.

– Справді, що? – примружившись, стара жінка нахилилася до тарілочки з канапками, але та вже була порожня. Клері з’їла все. Доротея всміхнулася. – Приємно бачити, коли молода жінка добре їсть. Коли я була молода, дівчата були дужими та високими, зовсім не схожими на сучасних, худих як тріска.