Читати книгу - "Закляття відьмака"

153
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 117
Перейти на сторінку:
знайшли лікаря Окишу. Довго ходив Варава по церквах і монастирях, поки відшукав Окишу у Кирилівському монастирі. Там лікар замолював гріхи і доглядав за недужими ченцями та прочанами. Коли він почув, що його кличе хворий боярин Сергій, то він тихенько сказав Вараві, аби той вертав сам. А він прийде згодом, нехай боярин Сергій почекає. Бо у нього тут усякі неприємності і йому треба вийти звідсіля, щоб ніхто не помітив.

Окиша прийшов на хутір наступного дня увечері.

Боярин Сергій лежав на ліжку, вкритий ведмежою шубою. Його тіпала лихоманка. Поруч стояла корчага із кримським вином, недоїдені шматки ковбаси та ще якась каламутна рідина у пляшечці. Лікар Окиша пізнав свої ліки, що знімають біль і викликають сон.

— Що? Ти вже випив її майже всю?..

— Випив, але воно нічого не змінило в мені… Нічого не виходить… Погано мені… Я все думаю і думаю про ту дівчину…

— Про яку дівчину?! — здивувався Окиша.

— Ну як про яку?! — обурився боярин Сергій. Підвівся на ліжку, наче ще хвилю тому не він лежав розпластаний, мов мрець. Очі в нього заблищали, а обличчя пішло червоними плямами… — Про доньку Лицаря!.. Про Магдалину!.. Про ту латинянку… І про її мамку!..

— Хе!.. Гай-гай! Чоловіче добрий! Мій господине! Пасічник помер у Великий піст… Ні, брешу, помер після Хрещення… Помер… помер пасічник… Нема його… І мамки немає… Обох уже нема… Кажуть, у піст вони поїхали до Житомира. По дорозі попали у віхолу, одзимки були. Тут не було?.. А там були одзимки!.. Вже почала сон-трава розцвітати, аж тут одзимки впали! І вона застудилася. Возом переїздили через річку. Віз перекинувся, і вона впала у воду. Її витягли. І нічого. А приїхали до Житомира, почалася гарячка, і померла…

Боярин Сергій, скинувши з себе ведмежу шубу, сів на ліжку.

— Іди, іди від мене геть!.. Ти приніс найчорнішу звістку в моєму житті… Іди від мене геть, бо я… бо я не можу тебе бачити!.. А втім, ти приходив до мене, ти лікар, це твій фах… Отамо візьми… зайди в кімнату, візьми собі срібла, скільки хочеш. Отамо в скрині… Візьми срібла… Воно мені вже не потрібне. Однаково все розкрадуть, коли мене поховають. Бери та йди швидше…

Лікар Окиша метнувся до скрині й нагріб собі не одну жменю монет. І ваговитих, найкращих у світі, чітко карбованих празьких грошей, і тонкої срібної луски — московської дєньги, і дрібних, як насіння кавуна, кримських аспрів, і низькопробних лівонських шелягів, та ще й прихопив із скрині манюсіньку книжечку в коштовному окладі з камінцями і річковими перлинами.

— Іди, іди швидше геть!..

Боярин Сергій виштовхав його в плечі на подвір’я. Виштовхав за браму й закрив за ним дубові ковані стулки. Потім, залізши на драбину, склав руки трубою і покликав свого робітника Вараву. Той саме порпався на городі, обкопував редьку, чи що. Підкликав його, кинув йому кілька срібних монет і наказав купити в Києві хліба, ковбас і свічок. Наступного дня, а було це якраз на Гробки, по всій оселі розставив свічки й запалив. Свічки освітлювали всю садибу, весь хутір. Миготіли в усіх вікнах. І на першому поверсі, і на другому, й навіть у віконечку на горищі.

І жінка наймита Варави сказала своєму чоловікові:

— Сохрани й обережи, святая сило! Він же спалить увесь хутір! Ми пропали!

— Жінко, не бійся! Ми не пропадемо. Бачиш, як оно свічка горить у нього на ганку? І не блимне. Навіть павітру немає. Повна тиша. Така добра погода буває з Божої ласки на Великдень, на Святвечір та ще на Гробки. Бачиш, а не рухнеться ніщо! Бачиш, як товчуться комарі рівним стовпом?.. Тиша…

Вони стояли у дверях своєї істобки й споглядали дивно освітлений хутір. І чули звідтіля високий, чистий голос, що виспівував заупокійні молитви. Вараві набридло стояти в дверях й закортіло випити, бо ж він купив доброго вина на Подолі. А його жона вже приклалася до чари. Під хміль їй закортіло того, що жінкам ніколи не набридає. Після чого ані кволі, ані сумні не бувають. Як сказав колись один вагант: «Омніс анімає пост коітем ест трістум, нуллюм галлюм ет фаміна…» Хоча б вони вже були підстаркуваті, а серце в них завжди від того калатає, і ноги млостю наливаються, і в скронях кров тисне… Прагнучи кожний своєї втіхи, вони зайшли до хати і замкнулись на міцний засув. Якраз тут боярин Сергій почув: ідуть по стежці з цього боку, з-під гори. Не там, де стоїть хата-стобка, а з другого боку. Ідуть двоє — він добре розрізняв, адже був справжнім воїном і мисливцем. Стукотять шкіряні підбори по висохлій у цю теплінь глинистій стежці.

То були дві жінки. Тримали перед себе глиняні ліхтарі з восковими свічками всередині.

Боярин спустився тихо по сходинках з ганку до тину. Піднявся драбиною до верха гострих паколів — з жахом і радістю водночас побачив дві жіночі постаті. Панночка Магдалина і її мамка Марія. Він склав руки трубою біля вуст і стиха покликав їх. Вони спинилися, поволі повернулись і, не зводячи голів, пішли до садиби. Він видерся на драбину ще вище і голосно зашепотів їм:

— Не туди!.. Он туди!.. Там є потаємна хвіртка. Я зараз вам відчиню. Я зараз вам її відтулю. Через браму не хочу, бо побачать наймити. Двоє в мене наймитів. І, боронь Боже, може ще хтось побачити! Бо навпроти, там за ручаєм, біля млина, у старій хаті живе ворожбит Ярчук. Людина

1 ... 33 34 35 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закляття відьмака», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Закляття відьмака"